Розділ 10. Маленька перемога

 Спрямовую свій занепокоєний погляд на Керана. Невже він здогадався? Може помітив, як поглядом шукала ключі?

– Не розумію про що ти, – брешу й різко відвертаюсь в пошуках чашок, щоб він не помітив цього в моїх очах. – Може краще покажеш мені де у вас тут чай. – Намагаюсь змінити тему розмови, щоб він припинив мене лякати.

 Внутрішній голосок вкрадливо нашіптує, що тепер мені буде значно важче, адже Керан може за мною слідкувати, а якщо він ще й поділився власними здогадками із братами – мені не потрапити до Олесі.

 Керан очікує поки я знову розвернусь до нього й продовжує. Схоже моя тактика зміни бесіди не спрацювала.

– Ми хочемо дати тобі шанс, та ти повинна нам довіритись. Поки що ми не можемо сказати тобі більше, та ти й справді можеш допомогти повернути Даріуса до клітки. Йому не можна знаходитись серед людей.

– Ти просиш мене довіритись тим, хто збрехав, що моя подруга мертва? – його слова пробуджують в мені миттєвий спалах гніву. – Ви ж бачили як важко мені було і зараз не легше.

– Ми тобі не брехали.

 Виникає непереборне бажання залишити все й втекти до своєї кімнати, та я усвідомлюю, що тоді втрачу єдину можливість знайти ключі й навідатись до Олесі, якщо, звісно, досі її не втратила.

– Ви повинні переконати мене, що вам можна довіряти, а поки ви все робите з точністю навпаки. Я маю право знати про роль, яку у всій цій історії відведено мені й що буде зі мною, коли ви впіймаєте Даріуса, – наводжу цілком оправдані аргументи.

  Керан нічого не відповідає, тільки простягає мені чай і йде. Чудово поговорили! Головне змістовно! – бурчу, проводжаючи його спину поглядом. З ним потрібно бути на сторожі. Якщо він про все здогадався, у мене нічого не вийде. Вийде! Усе в тебе вийде! – одразу сама собі заперечую, усвідомивши, що Керану таки вдалось посіяти в мені сумніви.

 Коли повертаюсь до чоловіків вже з напоями, помічаю на каміні ті самі ключі. До цього моменту їх  там точно не було, що викликає певні підозри. Якщо Керан здогадався про мій план й розповів про нього братам, вони могли спеціально залишити їх на видному місці, щоб мене перевірити. А це вже недобре. Тому я спокійно розкладаю чашки на столику, не подаючи жодних ознак зацікавленості. Нехай краще думають, що помилились й після першої невдалої спроби я на таке більше не наважусь.

 Час від часу кидаю швидкоплинний погляд в сторону Керана, щоб зрозуміти чи не розкусив він мене завчасно, та чоловік поводиться, як завжди: трохи відчужено, не звертаючи жодної уваги на мене. Можливо мені так тільки здається й він хоче, щоб я так думала.

 Усвідомлюю наскільки близько й водночас далеко я зараз до своєї цілі. Аж руки сверблять. Та ще надто рано. Якщо поспішу – можу все зіпсувати. Потрібно, щоб вони забули забрати ключі й пішли спати, якщо для них це властиво. Стосовно Ленхарта – сумніваюсь, інші двоє – цілком можливо.  Якщо так, то залишиться тільки щось придумати, щоб якось у цей час спровадити ще і його. Доведеться очікувати слушного моменту. Думаю, він, як і усі живі істоти повинен харчуватись. При одній тільки думці про це, ледь стримую приступ нудоти. Не важко здогадатись що саме, або точніше хто служить для нього їжею.

–  Щось не так? Ти вся зблідла, – протвережує мене Керан, який всього хвилину назад був зосереджений на роботі, та це не завадило йому помітити огиду, яка відобразилась на моєму обличчі. Мені потрібно навчитись приховувати емоції в їх компанії.

– Щось недобре себе почуваю, – знову брешу, щоб відвести від себе підозри. Що можна подумати про людину, яка так хвилюється? Тільки те, що вона щось замислила й намагається це приховати. Я сама себе виказую. Зберися вже, Ніко! – подумки  злюся й даю собі настанови.

 Керан тягнеться за чаєм і надпиває з чашки, що свідчить про його людяність, або приналежність до іншого виду про який мені невідомо. Те саме відбувається й з Мараком. Отже, стосовно цих двох я не помилялась. Від цього усвідомлення я навіть видихаю із полегшенням, та схоже, що завчасно. Ленхарт, наче помічає мою зосередженість на цих моментах, наслідуючи їх приклад, робить декілька ковтків, демонстративно насолоджуючись напоєм. Такого я не очікувала. Від подиву навіть рота відкриваю.

– Думала я тільки кров’ю харчуюсь? – зосереджує свій задоволений погляд на мені. Здається моя реакція добряче підіймає йому настрій.

– Зізнаюсь чесно, для мене це справжня несподіванка. Минулого разу я не помітила чи надпивав ти із чашки. Хто ти такий? Звичайні вампіри п’ють тільки кров, все інше для них – шкідливе.

– І багато вампірів ти зустрічала раніше, не беручи до рахунку кіношних? Не знав, що ти експерт у цих справах, – насміхається з моєї необізнаності.

 Наш діалог не залишається поза увагою інших, яких також веселить вся ця ситуація із розбором польотів, чи краще сказати зі спробою з’ясувати хто є хто.

– Можна так відкрито з мене не насміхатись? Дякуючи Всевишньому, він оберігав мене від цієї зустрічі раніше.

– І чим ти так завинила перед ним, що впала в немилість зараз?

– Я також не без гріха.

– Випадково наступила на комаху?

 Схоже, що я залишаю по собі неправильне перше враження. Ленхарт вважає мене беззахисною, немічною й слабохарактерною. Нехай, так навіть краще. Матиму можливість його здивувати вже сьогодні, якщо все піде за планом.