Зрада замість квітів

Глава 2

Ключ легко повернувся в замку, і з тиші в передпокої я одразу зрозуміла, що Артема ще немає. На секунду це навіть потішило: значить, у мене є час привести себе до ладу й перестати виглядати як людина, яка останні кілька годин провела між матеріалами справи та кавою сумнівної якості.

Я скинула туфлі біля стіни, кинула сумку на банкетку й майже бігом попрямувала до спальні, на ходу розстібаючи блузку.

Я швидко ввімкнула душ і стала під гарячу воду, сподіваючись, що разом із денною втомою вона змиє й нервозність, яка з кожною хвилиною ставала дедалі відчутнішою. Волосся я вимила двічі, потім навіщось узялася за скраб, хоча зазвичай згадувала про нього лише перед відпусткою, а потім поголила ноги.

Якщо замислитися, усе це було безглуздо. Артем бачив мене хворою, сонною, заплаканою, з маскою на обличчі, у старій футболці й навіть одного разу з опіком на лобі після невдалої спроби накрутити волосся. І все ж сама думка про те, що сьогодні він може дістати маленьку коробочку й сказати кілька слів, після яких зміниться все наше життя, змушувала мене поводитися так, ніби я вперше збиралася на побачення.

З душу я вийшла розчервонілася, загорнулася в халат і розчинила шафу.

Чорна сукня, яку я збиралася вдягти цього вечора, виявилася мені зовсім малою. Червона здалася надто очевидною для чотирнадцятого лютого, та й облягала вона сильніше, ніж мені хотілося. Я перебирала вішалки, переглядаючи сукні, які бачила вже сто разів, але сьогодні кожна чомусь здавалася або надто простою, або надто святковою.

Зрештою погляд зупинився на смарагдовій.

Я завжди любила цю сукню. Колір робив очі яскравішими, тканина гарно лягала по фігурі, а найголовніше — у ній я справді почувалася красивою, без жодних застережень і спроб знайти вдалий ракурс перед дзеркалом.

Саме вона.

Я скинула халат, натягнула сукню через голову й потягнулася до блискавки.

Вона зупинилася на талії.

Я завмерла, потім видихнула й спробувала ще раз, вирішивши, що тканина просто загорнулася. Потягнула сукню нижче, втягнула живіт і повільно повела бігунок угору.

Він посунувся на кілька сантиметрів і знову застряг.

— Ну ж бо, — тихо процідила я крізь зуби й, повернувшись до дзеркала боком, спробувала застебнути блискавку ще раз.

Нічого.

Сукня натягнулася на талії сильніше, ніж раніше, і надто щільно обхопила стегна. Я стояла перед дзеркалом, усе ще тримаючи пальцями маленький металевий бігунок, і відчувала, як настрій починає повільно падати кудись униз.

Першою думкою було не «сукня стала мала».

Першою думкою було: Артем мав рацію.

Вона промайнула настільки швидко, що я навіть розсердилася на себе.

Два тижні тому його зауваження про спорт я намагалася пояснити собі чим завгодно — невдалим формулюванням, втомою, браком такту. А тепер, розглядаючи складку тканини на талії, я несподівано згадала всі ті листопадові спроби взяти себе в руки: застосунки для підрахунку калорій, тренування після роботи, салати в контейнерах, які я сумлінно тягала із собою майже два тижні. Потім почалися дедлайни, кілька важких робочих днів поспіль, доставка їжі пізніми вечорами й звичне «знову почну з понеділка», після якого чомусь завжди наставав наступний понеділок.

Я стягнула сукню через голову й кинула її на ліжко.

Майже одразу мені стало соромно за власну реакцію. Це був лише одяг, шматок тканини з блискавкою, який не мав визначати, наскільки я гідна пропозиції руки й серця. Я чудово це розуміла, тільки це розуміння чомусь не заважало неприємному клубку збиратися в грудях.

Особливо сьогодні.

Якщо Міра мала рацію, якщо Артем справді готував пропозицію, мені хотілося зустріти його красивою.

Я знову відкрила шафу й дістала іншу сукню — кольору кави з молоком і з вільнішою лінією талії. Вона сиділа спокійніше, не обтягувала там, де мені зараз зовсім не хотілося нічого підкреслювати, а відтінок справді добре пасував до очей.

Так було краще.

Я кілька разів повернулася перед дзеркалом, розправила тканину на стегнах і нарешті дозволила собі видихнути.

Телефон лежав на ліжку.

Я подивилася на час і насупилася: була лише пів на третю. До вечора залишалася ціла вічність. Ще тиждень тому ми домовилися, що він заїде до мене після роботи й ми влаштуємо романтичну вечерю в мене, замість того щоб іти до галасливого ресторану.

Я набрала Артема раніше, ніж устигла переконати себе цього не робити. Виклик перейшов на голосову пошту. Я подивилася на екран, трохи повагалася й усе-таки написала:

Ти де? Коли приїдеш?

Відповідь прийшла майже одразу.

Справи затягнулися. Буду о сьомій. Люблю.

Я перечитала повідомлення двічі.

Потім ще раз.

Слово «люблю» подіяло сильніше, ніж мало б, і я мимоволі усміхнулася, сівши на край ліжка. До сьомої залишалося понад чотири години, а я вже була вдягнена й морально готова почути запитання, якого мені поки ніхто не ставив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше