Ключ легко повернувся в замку, і з тиші в передпокої я одразу зрозуміла, що Артема ще немає. На секунду це навіть потішило: значить, у мене є час привести себе до ладу й перестати виглядати як людина, яка останні кілька годин провела між матеріалами справи та кавою сумнівної якості.
Я скинула туфлі біля стіни, кинула сумку на банкетку й майже бігом попрямувала до спальні, на ходу розстібаючи блузку.
Я швидко ввімкнула душ і стала під гарячу воду, сподіваючись, що разом із денною втомою вона змиє й нервозність, яка з кожною хвилиною ставала дедалі відчутнішою. Волосся я вимила двічі, потім навіщось узялася за скраб, хоча зазвичай згадувала про нього лише перед відпусткою, а потім поголила ноги.
Якщо замислитися, усе це було безглуздо. Артем бачив мене хворою, сонною, заплаканою, з маскою на обличчі, у старій футболці й навіть одного разу з опіком на лобі після невдалої спроби накрутити волосся. І все ж сама думка про те, що сьогодні він може дістати маленьку коробочку й сказати кілька слів, після яких зміниться все наше життя, змушувала мене поводитися так, ніби я вперше збиралася на побачення.
З душу я вийшла розчервонілася, загорнулася в халат і розчинила шафу.
Чорна сукня, яку я збиралася вдягти цього вечора, виявилася мені зовсім малою. Червона здалася надто очевидною для чотирнадцятого лютого, та й облягала вона сильніше, ніж мені хотілося. Я перебирала вішалки, переглядаючи сукні, які бачила вже сто разів, але сьогодні кожна чомусь здавалася або надто простою, або надто святковою.
Зрештою погляд зупинився на смарагдовій.
Я завжди любила цю сукню. Колір робив очі яскравішими, тканина гарно лягала по фігурі, а найголовніше — у ній я справді почувалася красивою, без жодних застережень і спроб знайти вдалий ракурс перед дзеркалом.
Саме вона.
Я скинула халат, натягнула сукню через голову й потягнулася до блискавки.
Вона зупинилася на талії.
Я завмерла, потім видихнула й спробувала ще раз, вирішивши, що тканина просто загорнулася. Потягнула сукню нижче, втягнула живіт і повільно повела бігунок угору.
Він посунувся на кілька сантиметрів і знову застряг.
— Ну ж бо, — тихо процідила я крізь зуби й, повернувшись до дзеркала боком, спробувала застебнути блискавку ще раз.
Нічого.
Сукня натягнулася на талії сильніше, ніж раніше, і надто щільно обхопила стегна. Я стояла перед дзеркалом, усе ще тримаючи пальцями маленький металевий бігунок, і відчувала, як настрій починає повільно падати кудись униз.
Першою думкою було не «сукня стала мала».
Першою думкою було: Артем мав рацію.
Вона промайнула настільки швидко, що я навіть розсердилася на себе.
Два тижні тому його зауваження про спорт я намагалася пояснити собі чим завгодно — невдалим формулюванням, втомою, браком такту. А тепер, розглядаючи складку тканини на талії, я несподівано згадала всі ті листопадові спроби взяти себе в руки: застосунки для підрахунку калорій, тренування після роботи, салати в контейнерах, які я сумлінно тягала із собою майже два тижні. Потім почалися дедлайни, кілька важких робочих днів поспіль, доставка їжі пізніми вечорами й звичне «знову почну з понеділка», після якого чомусь завжди наставав наступний понеділок.
Я стягнула сукню через голову й кинула її на ліжко.
Майже одразу мені стало соромно за власну реакцію. Це був лише одяг, шматок тканини з блискавкою, який не мав визначати, наскільки я гідна пропозиції руки й серця. Я чудово це розуміла, тільки це розуміння чомусь не заважало неприємному клубку збиратися в грудях.
Особливо сьогодні.
Якщо Міра мала рацію, якщо Артем справді готував пропозицію, мені хотілося зустріти його красивою.
Я знову відкрила шафу й дістала іншу сукню — кольору кави з молоком і з вільнішою лінією талії. Вона сиділа спокійніше, не обтягувала там, де мені зараз зовсім не хотілося нічого підкреслювати, а відтінок справді добре пасував до очей.
Так було краще.
Я кілька разів повернулася перед дзеркалом, розправила тканину на стегнах і нарешті дозволила собі видихнути.
Телефон лежав на ліжку.
Я подивилася на час і насупилася: була лише пів на третю. До вечора залишалася ціла вічність. Ще тиждень тому ми домовилися, що він заїде до мене після роботи й ми влаштуємо романтичну вечерю в мене, замість того щоб іти до галасливого ресторану.
Я набрала Артема раніше, ніж устигла переконати себе цього не робити. Виклик перейшов на голосову пошту. Я подивилася на екран, трохи повагалася й усе-таки написала:
Ти де? Коли приїдеш?
Відповідь прийшла майже одразу.
Справи затягнулися. Буду о сьомій. Люблю.
Я перечитала повідомлення двічі.
Потім ще раз.
Слово «люблю» подіяло сильніше, ніж мало б, і я мимоволі усміхнулася, сівши на край ліжка. До сьомої залишалося понад чотири години, а я вже була вдягнена й морально готова почути запитання, якого мені поки ніхто не ставив.