Розділ 2. Тася

Два роки! Два роки тому Діма постійно був у відрядженнях, а я чекала вдома. Тішилася кільком дням на місяць. А він... Він із нею був.

На пологи не приїхав, бо застряг в аеропорту. Виходить, тоді теж мені зраджував? Був з іншого, доки я народжувала Русланчика. Нашого малюка, який цілий день чекав, поки тато приїде.

А тато розважався...

Я викликаю таксі, постійно обертаюсь. Але Діма не біжить за мною. Мабуть, у нього там цікавіші справи. Чомусь впевнена, що Іра повернулася до нашої квартири.

Його квартири.

Я туди більше ні ногою.

Не знаю, що мені робити. Стискаюсь на задньому сидінні, поки мене везуть до свекрухи. Потрібно забрати Руслана, а далі… Куди мені далі йти? Я не маю жодних друзів у столиці.

Я приїхала вступати з іншого міста, потоваришувала лише з декількома людьми з університету, але ці зв'язки давно втрачені. Поки всі подруги ходили розважатися вечорами, я завжди проводила час із чоловіком.

Давлю долонькою на груди, намагаюся вгамувати серце. Мені здається, що там пустота. Чорна дірка, від кохання нічого не залишилося. Мені так холодно, крижані сніжинки під шкірою біснуються.

Два роки!

В нашому домі.

Поки я лежала у лікарні, не спала вночі через Руслана. Поки я щосили берегла сімейне вогнище, Діма з іншою полум'я розводив. З іншою дітей хотів.

А я? Як я вписувалася у його бажання?

– Дівчино, у вас все гаразд?

– Так, - кивнула.

Але сльози все одно покотились.

У мене такий коктейль усередині, що я задихаюсь. Я злюся, мені прикро і боляче, хочеться кричати та плакати. Зникнути хочеться. Часто дихаю, доки ми під'їжджаємо до приватного сектору.

Я маю триматися заради сина.

Заради нього я впораюся з усім.

Я прикладаю карту до термінала, щоб розплатитися за подорож, але вона не спрацьовує. Пробую ще раз. Адже я точно знаю, що там мають бути гроші, тільки вранці перевіряла.

Лізу в банківську програму, таксист нетерпеливо підганяє. Інтернет зовсім не вантажить, напевно, через це проблема. Тому я розплачуюся готівкою, вибираючись назовні.

Темна ніч огортає холодом, доки я натискаю на дзвінок. Чекаю, коли хтось мене впустить. Дивлюся на будинок, у якому мала ночувати сьогодні. А потім кусаю губи.

Моя картка виявляється заблокованою! Мені її Діма віддав, щоб я розплачувалась скрізь, вона на його ім'я була. А тепер він заблокував! Залишив мене без грошей.

– Тася? – Аліна Михайлівна відчиняє хвіртку. Сонно моргає, я розбудила її. Зверху нічної сорочки накинуто стару куртку, жінка кутається і розгублено дивиться на мене. – Що трапилося?

– Нічого. Ніч, - схлипнув. – Чого.

– Проходь швидше, адже ти вся тремтиш. Давай, доню, у хату пішли. Я зараз чай заварю, і ти мені все розкажеш.

– Я тільки за сином зайшла. Я заберу його та поїду далі.

Не можна тут залишатися, чоловік може приїхати будь-якої миті. Я не готова бачити його, розмовляти про щось. Не стримаюся, знову розплачуся. Ні. Спочатку потрібно прийти до тями, а потім уже призначати зустріч.

– О, не вийде, - свекруха хитає головою, пропускаючи мене в теплу передпокій. – Діма сказав, щоб я тобі дитину не віддавала.

– Діма сказав?!

Чи може цей день бути ще гіршим? Діма відкривається з нових сторін, змушуючи гадати: а що в ньому взагалі було справжнє? Кохання, турбота, бажання мати дитину?

Суцільна брехня.

Вдавання.

А свекруха...

– Так, Діма дзвонив недавно, - Аліна Михайлівна просто знизує плечима, прямує у бік кухні. – Як знав, що ти приїдеш за Русланом.

– Звичайно приїду! Я його мати, а…

А у Діми ще один буде.

Нехай ним займається.

– Я поліцію викличу! – випалюю, не сумніваючись. – Якщо ви мені зараз не дасте забрати сина, то я викличу поліцію, рятувальників, та хоч до самого мера дістануся.

Я не дозволю так зі мною вчинити. Якщо Діма вирішив шантажувати мене дитиною чи, що ще гірше, відібрати сина, то я так просто не здамся. Я краще вдовою залишуся, ніж просто подам на розлучення.

Стискаю в руках телефон, але не можу натиснути заповітні три цифри. Ошелешено дивлюся на свекруху, починаю тремтіти. Не можу повірити у те, що відбувається. Якщо я в зраду чоловіка ніколи б не повірила, то така поведінка жінки здавалася зовсім неможливою.

Адже Аліна Михайлівна так дбала про мене, завжди повторювала, що я тепер частина їхньої родини. Мені так подобалося, я щаслива була від того, що свекруха ні краплі не схожа на тих гадюк із чужих оповідань.

А зараз…

Ще одна зрада цього вечора.

Скільки я винесу?

– Тасенька, що у вас трапилося? – жінка ставить чайник, дивиться на мене зі співчуттям. – Що ти вже вигадала з поліцією? Ви посварилися з Дімою, так? Буває.