Розділ 1

Я завжди думала, що переїзд у нове місто стане початком чогось прекрасного. Нові вулиці, незнайомі люди, власна квартира, робота, про яку давно мріяла. Можливість почати все спочатку й нарешті залишити позаду те, що так довго не давало мені спокою.

Але, стоячи посеред квартири серед коробок із речами, я чомусь не відчувала особливого захоплення.

Лише втому.

— Даринко, ти там жива? — почувся голос Влади з коридору.

— Поки що так!

— Тоді поясни мені, навіщо ти взяла стільки речей? Ти ж не на інший континент переїхала!

Я визирнула з кімнати й побачила подругу, яка намагалася протиснутися між двома великими коробками.

— Не починай.

— Я ще навіть не починала. Ось побачиш, через тиждень ти половину цього винесеш назад.

— Вла-адо.

— Що?

— Допоможи краще, а не коментуй моє життя.

Вона демонстративно закотила очі, але все-таки взяла одну з коробок.

Влада була моєю найкращою подругою ще з університету. Ми познайомилися на першому курсі й відтоді практично не розлучалися. Вона знала про мене майже все. Принаймні так їй здавалося.

Була одна тема, яку ми останнім часом намагалися не зачіпати.

Маркіян.

Навіть подумки вимовляючи його ім’я, я відчувала неприємний клубок десь усередині.

Три роки.

Три роки минуло відтоді, як він подивився мені в очі й сказав, що більше не кохає.

Іноді я сама дивувалася, як людина, яка колись була для мене цілим світом, могла стати тим, про кого я не хотіла навіть чути.

— До речі, — Влада поставила коробку біля дивана й повернулася до мене. — Ти вже познайомилася із сусідами?

— Ні. А що?

— Просто цікаво. Будеш тепер жити серед незнайомців. Може, там якийсь симпатичний хлопець є.

— Вла, я переїхала сюди працювати, а не шукати собі чоловіка.

— А хто говорить про чоловіка? Я говорю про симпатичного сусіда.

— Ти нестерпна.

— Зате чесна.

Я засміялася й повернулася до коробки з кухонним посудом.

Квартира мені справді подобалася. Вона була не надто великою, але затишною. Дві кімнати, простора кухня, невеликий балкон і великі вікна, з яких відкривався краєвид на сусідні будинки.

Я довго шукала саме такий варіант. Хотілося мати власний простір, де ніхто не нагадуватиме про минуле.

Особливо про нього.

— Слухай, — знову заговорила Влада. — А ти вже вирішила, що робитимеш сьогодні ввечері?

— Розкладатиму речі.

— Нудно.

— Мені нормально.

— Тоді пропоную ввечері замовити їжу, відкрити щось смачне й відсвяткувати твоє новосілля.

— Можна.

— О, нарешті! Я вже думала, що ти відмовишся.

— Тільки без твоїх дивних ідей.

— Нічого не обіцяю.

Я похитала головою.

Ближче до третьої години дня Влада нарешті зібралася додому.

Вона встигла розпакувати частину кухонних речей, розставити кілька декоративних дрібниць і тричі сказати, що мені потрібно купити нові штори.

— Я завтра зайду, — сказала вона, стоячи біля дверей.

— Добре.

— І не забудь поїсти.

— Мамо, ти?

— Дуже смішно. Просто знаю тебе.

Я обійняла її.

— Дякую за допомогу.

— Завжди будь ласка. І, Дарин, — вона трохи помовчала, — якщо тобі раптом стане важко, телефонуй. Добре?

Я зрозуміла, про що вона.

— Усе нормально, Вла.

— Я знаю. Просто нагадую.

— Добре.

Вона поцілувала мене в щоку й вийшла.

Я зачинила двері та на кілька секунд залишилася стояти в тиші.

Нарешті сама.

Без чужих голосів, порад і запитань.

Я пройшла до вітальні, сіла на підлогу біля дивана й дістала телефон. На екрані було кілька повідомлень від мами.

«Як тобі квартира?»

«Усе вдалося перевезти?»

«Не забудь купити продукти».

Я усміхнулася й набрала відповідь.

«Усе добре. Квартира подобається. Речі поступово розбираю. Не хвилюйся».

Мама відповіла майже одразу, надіславши кілька сердечок.

Я поклала телефон поруч і знову озирнулася.

Мені подобалося це відчуття. Наче я справді починала нове життя.

І ніхто не міг зіпсувати його.

Принаймні я так думала.

Близько п’ятої я вирішила вийти до найближчого супермаркету.

Перед виходом перевірила, чи взяла ключі, телефон і гаманець. Потім зачинила двері та попрямувала до ліфта.

Натиснула кнопку виклику й почала переглядати повідомлення.

За кілька секунд двері відчинилися.

Усередині стояла жінка приблизно мого віку з великим пакетом продуктів.

— Доброго дня, — привіталася вона.

— Добрий день.

Я зайшла всередину й натиснула перший поверх.

— Ви новенька? — запитала сусідка.

— Так. Сьогодні переїхала.

— Тоді ласкаво просимо. Я Оксана, живу на шостому.

— Дарина. Дуже приємно.

— Взаємно. Якщо щось буде потрібно, звертайтеся. Тут сусіди переважно хороші.

— Дякую, це приємно чути.

Вона усміхнулася, а потім додала:

— Тільки не лякайтеся, якщо ввечері почуєте музику з квартири навпроти. Там іноді буває шумно.

Я засміялася.

— Постараюся.

Ліфт зупинився, двері відчинилися, і ми вийшли.

Попрощавшись із Оксаною, я попрямувала до виходу.

На вулиці було прохолодно. Я застебнула куртку й рушила до супермаркету, який знаходився за кілька хвилин від будинку.

Дорогою зателефонувала Влада.

— Ну що, новоселко? Як там життя?

— Поки не скаржуся.

— Знайшла собі сусіда?

— Вла!

— Що? Я просто цікавлюся.

— Познайомилася з жінкою з шостого поверху.

— І що, симпатична?

— Влада, це жінка.

— Я не про те.

Я засміялася.

— Ти неможлива.

— Добре, не заважатиму. Купи собі щось смачне й не забудь про нашу вечерю.

— Не забуду.

Ми попрощалися, і я сховала телефон у кишеню.

У магазині я купила продукти на кілька днів, трохи фруктів, каву й усе необхідне для квартири.

Повернулася вже затемна.

У під’їзді було тихо. Я піднялася ліфтом на сьомий поверх і вийшла в коридор.