Розділ 17

— Катрусю, як же ти виросла! А яка красуня, — дядько Петро почав мене обіймати, а за ним і тітка Інга. Я стояла, мов стовп, не розуміючи, що взагалі тут відбувається. І «Катруся», я це ненавиділа з дитинства.

— Кеті, хто там? — Девід вийшов з кімнати вже одягнений, але коли побачив все це дійство, то теж завмер.

— Синку, що ж ти не сказав, що ви вже і живете разом? — запитала тітка.

Вже? Тобто вже? В чому тут взагалі справа?

— Та я не...ну...не встиг, — якось невпевнено пробурмотів Девід.

— Ну нічого, у нас ще буде купа часу, щоб про все поговорити.

Вони зняли свої пальта та пройшли до вітальні. Я вхопила Девіда за рукав та на мить затримала.

— Що це в біса таке? — грізно запитала я.

— Я не...

— Катю, тато з мамою передавали тобі привіт, — з посмішкою сказала тітка Інга.

— Що? — я відпустила його рукав та підійшла до них, — а ви з ними бачились?

— Ну звісно ж. Як тільки Давид отримав тут роботу, ми полетіли назад в Україну. Вирішили всі свої справи в Києві та зовсім недавно повернулись додому до Львова. Але в дядька тут виникли деякі труднощі в роботі, тому ми змушені були повернутись.

— Вони, до речі, теж хотіли приїхати, але у Віктора з‘явилось нове величезне замовлення на житловий комплекс, а Наталя не хотіла їхати сама.

Ох як же це схоже на мою маму, нікуди без тата вона не ходить, не їздить, не буває.

— А-а...а-а...а як ви знали, що я теж тут є?

— Ми про це знали вже давно, — тітка Інга посміхнулась, але винувато опустила голову.

— Це ми допомогли твоєму татові з пошуком квартири, — додав дядько.

— Почекайте, я нічого не розумію.

— Я, якщо чесно, теж, — сказав Девід.

— Ну...ми поїхали в Америку так давно, а ви обоє завжди так мило виглядали разом, а ми вас так різко розлучили. От ми якось четверо, бувши в Одесі на конференції, придумали такий собі план. Щоб у відповідний час звести вас разом. Ми й роботу тобі, Катю, знайшли, і квартиру. А Віктор з Наталею були лише раді такому.

Я прокручувала в голові почуте і це мені просто ніяк не усвідомлювалось. Тобто...мене просто підставили, як річ. Ще й рідні батьки. Я просто в шоці. А Девід просто мовчав і дивився винувато на мене, зрадник.

— Вибачте, але...мені треба погодувати кота, — я різко піднялась та пішла на вихід. Девід хотів іти за мною, та я зупинила його.

Вийшовши в коридор, я вперлась рукою в стіну, бо мені стало зле. В горлі стояв ком і дуже хотілось щось розбити. Я важко видихнула та пішла до себе. Ця дурепа Сьюзі сьогодні вранці вже з‘їхала кудись, ну і щасливої їй дороги. Але, я збрехала, адже котика ще вчора забрала подруга Сари. Я важко опустилась на диван і дивилась в одну точку. Чого я була така тупа і не зрозуміла всього раніше. Ондатра, алергія на котів, те, як він вкусив мене в плече, улюблений чорний колір, ці постійні знущання...всі вони наводили мене на правильний висновок, але я вперто ігнорувала це.

Я відкрила тумбу на кухні й дістала останню пляшку свого улюбленого вина. Хм, як символічно, адже я вирішила, що повертаюсь додому. Я не можу так, бути в суцільній брехні не для мене. Я ходила по квартирі під гучно ввімкнених Imagine Dragons та пила вино просто з горла. Пляшка вже була напівпорожня, а я просто викинула її. Зібравши всі свої речі до останньої, я голосно гримнула дверима та пішла до ліфта. За кермо я в такому стані сідати не збиралась, тому викликала таксі. Але пішла на стоянку попрощатись з машиною.

— Що за чорт!? — я підійшла до своєї BMW. У неї були спущені шини, мільйон подряпин та надбите скло. До вітровика була прикріплена записка.

— «Це тобі за те, що зіпсувала мені життя. Тішся, що не зробила більшого!».

Ця тупа Сьюзі зіпсувала мені машину. Ну і нехай! Зараз мені було так байдуже, що навіть якби я зустріла її, то пройшла б мимо.

Приїхало таксі, я повантажила речі й себе на сидіння та відправилась до аеропорту.

— «Прощавай...Давиде!», — написала я та заблокувала його номер.

Всю дорогу я спала і вже біля аеропорту мене розбудив таксист. Я сонно вийшла з авто та попленталась до термінала. На щастя, літак, який був потрібен мені, відправлявся вже за двадцять хвилин і на нього ще було вдосталь квитків.Я купила квиток та вирішила ще збігати за кавою. І в моїй голові відразу ж з‘явились спогади. Як я в аеропорту вдома вилила на светр Девіда каву, як на тій же каві впала я, як ми разом сиділи в літаку...прийом на роботу, день Святого Валентина, котик, Сьюзі, Ігор...все це заполонило мою голову і я навіть посміхнулась. Але я так задумалась, що не відразу почула про посадку на літак. Я швидко допила каву та вже хотіла іти, але хтось зі всієї сили схопив мене за капюшон куртки.

— Та що ви собі...— вже хотіла верещати я, поки не обернулась.

— Я знав, що знайду тебе тут, — захекано прохрипів Девід, — особливо біля кавового апарату.

— Чого тобі треба...Давиде!? — я відійшла на декілька кроків назад, — у мене зараз літак.

— Кеті...Катю, послухай мене, не втікай.

— Чого це я маю тобі вірити, брехло?

— Я не брехло, чесно. Я про це все дізнався в той же момент, коли й ти.

— Не переконливо! Бувай!

— Та стій же! — він вхопив мене за руху та притягнув до себе в обійми, я аж валізу впустила.

— Не чіпай мене! — майже крізь сльози сказала я.

— Я кохаю тебе.

— Що?

— Так, я кохаю тебе, чорт забирай! Дуже! Я не спорю, Катю, я впізнав тебе відразу, коли ти прийшла влаштовуватись на роботу. Так, тоді в аеропорту було не до люб‘язностей, — він посміхнувся, — але я боявся тобі зізнаватись, боявся, що ти злякаєшся. Я так давно поїхав, але я постійно згадував про тебе, особливо вже в дорослому віці. Та маленька дівчинка, яка постійно знущалась з мене, назавжди оселилась в моєму серці.

— Я не знущалась з тебе, це все ти, — я несвідомо посміхнулась.

— Люба моя, — він міцніше обіймав мене, — коли ти зайшла тоді в кабінет, я не повірив своїм очам. Думав, у мене вже галюцинації. Але це була справді ти і я...я був таким щасливим.

— Я...я навіть не знаю, що сказати...

— Дивись, — він витяг зі сумки цей самий фотоальбом з цуценятами.

— Що це? — справді здивовано запитала я.

— Відкрий і побачиш.

Я була неймовірно здивована. В альбомі було дуже багато фото. Ще з дитинства, де ми двоє, де я одна. Але...там були фото зі мною зі школи, з університету, з соцмереж і ще купа інших.

— Почекай, я...я не розумію, звідки в тебе всі ці фотографії?

— Твої батьки їх показували моїм, а я заходив у їхній комп‘ютер та звантажував собі. Ну і в соцмережах я теж тебе знайшов.

— А чому ж не додавався?

— Ну тоді б не було такого романтичного моменту, як зараз. До речі, ти вже пропустила свій літак.

Я притисла альбом до грудей, — а мені він вже і не потрібен, — я так сильно поцілувала його, що він аж на секунду втратив рівновагу.

— То ти віриш мені? Пробачиш?

— Так, але за однієї умови, — я хитро подивилась на нього.

— Якої?

— Ми заведемо котика.

— О ні, Катю, давай я буду твоїм котиком? — він так щиро засміявся, а від його посмішки у мене аж мурашки пробігли по тілу. І в цю мить я усвідомила, що ось воно, моє найбільше кохання ще з дитинства було зі мною і називало мене ондатрою.

— То я тепер все ж Катя?

— Ну тепер так. А я Давид.

— Я кохаю тебе.

— А я тебе більше.

І ми обійнявшись попрямували на вихід з аеропорту на зустріч своєму новому щасливому життю.