Розділ 15

Я гадки не мала, з ким говорить Сьюзі, але якийсь мій внутрішній голос підказував, що це був Ігор. І звісно, я вирішила це перевірити. Я негайно вибігла в коридор і набрала номер.

— Алло.

— Привітик.

— Кеті? Який сюрприз.

— Ти не радий мене чути?

— Радий, звісно, але геть не очікував.

— Ти сьогодні ввечері зайнятий?

— Я? А...а що таке?

— Та хотіла зустрітись. Десь о годині шостій або сьомій, на каву сходити.

— Зі мною? А як же твій супер начальник? Ви хіба не разом?

— Та ми сильно посварились, він образив мене. І мені так захотілось побути зі справжнім чоловіком, — тут я ледь не розсміялась.

— О це так приємно почути. Правда, я сьогодні не зможу. Можливо завтра?

— Я подумаю щодо завтра. Бувай.

Тааак, він не може сьогодні. Хм, хм, хм. Ні, це так я не залишу. Треба сказати Девіду про це.

Я зайшла до квартири, а Девід досі чарував над кавою. Я підійшла та обійняла його ззаду.

— Ей полегше, я ледь не розлив.

— Пробач, — я поцілувала його в шию, — я маю тобі щось сказати.

— І що хоче сказати мені моє сонечко?

Від цих слів я трохи здивувалась, впала в ступор і на секунду забула, що хотіла.

— Я...це...ага, я не впевнена, але в мене є деякі підозри. Щодо Ігоря і Сьюзі.

— Що? Підозри? — він засміявся, — які, Шерлок Холмс?

— Мені здається, що він замислює щось погане. А найцікавіше, хто йому допомагає. Сьюзі.

Девід не здавався здивованим, він важко сів на диван та сперся головою на руки.

— Що таке? — я сіла поряд та поклала руку йому на спину.

— Як тобі сказати...в нас з Ігорем ніколи не було теплих стосунків. Ми боролись за місце директора, але як бачиш, посаду отримав я. І після цього ми постійно були в напруженні.

— Тобто ти очікував від нього такого?

— Ну не те, щоб очікував, але...до чого тут Сьюзі?

— Знаєш, не думаю, що тобі це сподобається, але сьогодні за ними треба прослідкувати.

— Що?

— Вони домовились про зустріч о шостій годині. В кафе.

— І як ти собі це уявляєш?

— Давай просто туди поїдемо. Візьмемо іншу машину в оренду і все.

— Ідея, звісно, дурнувата, але я згідний.

— Тоді треба збиратися.

— Ти не ображаєшся на мене, моє сонечко? — Девід вхопив мене та посадив собі на коліна.

— Нуу, треба подумати...

— А якщо так, — він ніжно поцілував мене в шию, потім в щоку, а потім в губи.

— Ну вже менше, — я обійняла його за шию та притулилась своїм чолом до його, — Девіде...

— Що?

— Я...я тебе кохаю.

— Ти це зараз серйозно? — трохи невдоволено спитав хлопець і якось дивно посміхнувся.

— Та ну тебе! — я вдарила його кулаком по плечі та з очей самовільно потекли сльози.

— Кеті, — він заправив моє волосся за вухо та витер долонями сльози, — ти найпрекрасніша дівчина, яку я зустрічав у своєму житті. Ти завжди живеш у моєму серці, моя маленька. Я теж тебе дуже сильно кохаю.

— Т-ти...кажеш правду?

— Ніяк інакше.

Я так втішилась, що накинулась на нього з обіймами й повалила на диван.

— Ти зараз мене задушиш, — сміявся Девід.

— Ну і що, — я знову поцілувала його.

Було вже близько шостої години й ми з Девідом уже чекали біля того кафе в машині, яку орендували.

— Ти знаєш, яка в Ігоря машина?

— Знаю.

— А в Сьюзі?

— У неї немає.

— Як це ти не купив своїй дівчині машину?

— Перестань. Це давно в минулому.

— До речі, а чого це ти купив таке ж авто, як у мене?

— Що? Це ти купила таке ж. Я швидше її знайшов.

— Ні, я, — я схрестила руки на грудях та демонстративно надула губи.

— Ох ну ти так і просишся, — Девід цмокнув мене в губи і я одразу ж розпливлась у посмішці.

— Молодець, — я єхидно посміхнулась.

— Чекай, він приїхав. Пригнись.

Ми спостерігали, як припаркувалось авто і з нього вийшов доволі роздратований Ігор. Він поправив свій піджак та зайшов всередину.

— Приїхав сам. Вона, напевно, вже там.

— Ну і що ти пропонуєш робити далі?

— Спокійно, — я взяла свою сумку та дістала з неї довгий червоний шарф та великі сонцезахисні окуляри. Я обмотала голову та шию і вдягла окуляри, — ну, на кого я схожа?

— На ідіотку, — Девід почав сміятись.

— Ха ха ха. Я серйозно. Впізнати мене можливо?

— Ну, якщо не знати, що це ти...то не дуже.

— Байдуже. Все, я пішла.

— Тільки обережно, прошу.

— Все окей.

Я вийшла з машини та попрямувала в кафе. Це було невелике приміщення з тьмяним світлом, чудово. Я зайшла і помітила Ігоря та Сьюзі. Так, так, так. Все так, як я і думала. Я сіла за столик біля них, але спиною. До мене підійшов офіціант.

— Доброго вечора, що бажаєте?

— Lo siento, no entiendo (вибачте, я не розумію), — як добре, що у свій час я ходила на курси іспанської.

— Ой, — офіціант був дуже розгублений і просто вказав на меню.

— Café, por favor (каву, будь ласка), — я теж рандомно вказала на меню та офіціант пішов. Натомість я нагострила свій слух та акуратно витягла телефон і почала їх знімати.

— Часу залишилось мало, — Ігор роздратовано говорив.

— Ти сам винен, упустив її. Треба було відразу прибрати до рук, — Сьюзі єхидно відповідала.

— Як я міг, ти б відразу почала ревнувати.

— Любий, заради таких грошей, я б і потерпіла, щоб ти з нею переспав.

Бляха, що вона меле. Для такого точно багато розуму не треба.

— Все одно треба щось вирішувати якнайшвидше. Файли у мене вже є, залишилось лише їх помістити в правильне місце.

— Ну то можна діяти вже завтра.

— Зроби щось з нею. Якось затримай. Будь-що.

— Навіщо?

— Вона сьогодні мені дзвонила. Хотіла зустрітись. Якось дуже підозріло.

— Хм, — Сьюзі невдоволено хмикнула, — а може ти дійсно їй сподобався?

— Не хвилюйся, Сьюзі, для мене існуєш лише ти.

Почав підходити офіціант і я істерично почала вимикати телефон.

— Будь ласка, ваша кава.

— Gracias (дякую), — я вирішила ще трохи посидіти, щоб не привертати зайву увагу.

Вони ще трохи пролепетали про щось незначне, а потім зібрались та вийшли. Я почекала деякий час, заплатила за каву та теж бігом пішла до авто.

— Ну що, шпигунка?

— Все погано, Дев.