Розділ 5

Вечірка закінчилась і я повернулась додому. Я акуратно поклала коробку на ліжко, перевдяглась в піжаму та пішла в ванну змивати макіяж. Після всіх процедур я глянула на себе в дзеркало. Я напевно таки перебрала алкоголю, бо трохи крутилась голова. Я несвідомо доторкнулась до губ...в мене досі бігали мурашки...це був неймовірний поцілунок. І Ігор був такий ніжний, ніякої похоті чи пристрасті. Але десь у мене закрадались сумніви, що це був саме він. Але запонки. Це були точно мої, бо заокруглені в цій серії — ексклюзивні.

Я прокинулась о пів на одинадцяту, тому що сьогодні нам зробили вихідний. Солодко потягнувшись, я взяла в руки коробку, яка досі лежала на ліжку.

Я витягнула блузку й оглянула її краще. Вона була схожа на ту, яку Девід зіпсував мені. Але була ще кращою. А парфуми...цей ніжно-фруктовий запах...я дуже такі любила.

Сьогодні я вирішила присвятити день ліні. Але закінчились продукти й довелось іти в супермаркет.

— Ой...— викрикнула я, коли щось пробігло в мене між ногами, — привіт.

Це було малесеньке кошеня, яке явно було дуже самотнім і хотіло їсти.

— Тобі холодно? Хоча, чого я питаю.

Я пройшла далі до машини, але вирішила зупинитись. І вже за 5 хвилин це маленьке біло-чорне чудо сиділо в мене на пасажирському сидінні.

Вдома я облаштувала йому місце в коридорі, але зовсім забула, що не купила молока. І, не залишалось ніякого виходу, крім іти до свого любого сусідика.

— Привіт.

— Не уявляю, що тебе привело сюди.

— І я рада тебе бачити. В тебе є молоко?

— Молоко? А ти вже не справляєшся?

— З чим!?

— Ну типу, я думав, всі корови дають молоко.

Я не втрималась та вцідила йому ляпаса, — що ти собі дозволяєш!?

Девід скривився тою щокою, в яку я його вдарила, а потім важко видихнув, — для чого тобі воно?

Я залишила свої двері відчиненими й кошеня вийшло в коридор та сіло між нами.

— Для нього, для неї...я не знаю.

— О ні...— він майже простогнав.

— Що таке?

— Ц-це кіт, — і він неймовірно голосно пчихнув.

Луна розійшлась по всьому коридору, кошеня налякалось і втекло до Девіда у квартиру.

— Ну і що?

— А в мене а-а-а-...— він знову голосно пчихнув, — алергія.

— Мені байдуже до твоєї алергії, — я зачинила свої двері, — ти налякав його! — і я безцеремонно зайшла в його квартиру. Від розмірів в мене ледь не відвисла щелепа. Моя квартирка була напевно така, як його ванна кімната.

Девід зачинив за мною двері й продовжував пчихати. Він пішов в ту ж ванну, витяг з тумби якийсь інгалятор чи що це таке було і приснув собі в ніс.

— Киць-киць-киць, — я намагалась покликати кошеня, але його ніде не було.

— Навіщо ти привела його додому? Це ж не ти його завела, а він тебе. Ти тепер його раб. Ненавиджу котів.

Вісімнадцять років тому

Я сиділа на порозі свого будинку та гралась з моєю кицею Сонею. В неї була довга та блискуча чорна шерсть і неймовірно голосний муркіт. Я вважала її своєю найкращою подружкою та розказувала всі-всі свої секрети.

— Катю, ходімо, ми вже їдемо.

— Куди?

— До Давидика в гості.

— Нііі, мамо, я не хочу. Він нудний.

— Перестань, пішли. Тато вже чекає в машині.

— Але я візьму Соню.

— Гаразд, — мама закотила очі.

Ми приїхали до їхнього будинку, а я взяла кицю на руки та пішла в садок. Соня була чемною, тому нікуди не втікала від мене. Раптом мій спокій порушив гидкий голос цього хлопчиська.

— Що ти робиш? — він підійшов до мене.

— Граю зі своєю найкращою подружкою.

— З ким?

— Це Соня, — я підняла кицю та піднесла її прямо перед обличчям Давида.

В нього різко засльозились очі та він почав пчихати. Він не міг заспокоїтись, тому я побігла кликати його маму. Вона взяла якусь баночку та бігом пішла за мною. Тітка Інга відкинула голову Давида назад та видавила декілька крапель з того тюбика йому в ніс.

— Що це?

— У Давидика алергія.

Хлопчик витирав свої сльози, які текли в нього по щоках, тупнув ногою та прокричав:

— Ненавиджу котів!
 

— Зараз не час вичитувати мене, — сказала я Девіду, який вже ніби заспокоївся, — як я тепер знайду його в цьому твоєму палаці.

— Ну так, не така коробочка, в якій живе мишка.

— То ондатра, то корова, то мишка, в тебе що, на дорослі прізвиська розуму не вистачає?

Девід схопився та різко підійшов до мене впритул. Він був доволі вищим за мене, тому мені довелось підняти голову, а йому опустити.

— Ходімо. Шукати. Твого. Кота. — випалив він та пішов, як раптом в мене з‘явилось дивне відчуття, що цей запах його парфуму я вже десь чула, а настільки близько ми ніколи не стояли, тому його парфумів я не чула ніколи.

Ми обоє бродили по всій квартирі, кликали бідолашну кицю, манили і ковбасою, і сосисками, і молоком. Але її ніде не було. В пошуках я забрела до нього в спальню. Мені стало якось так ніяково, ніби я побачила його голого. Але знайти котика мені було важливіше. Я оглянула всюди, але вирішила ще раз зазирнути під ліжко. Там його не було, але щось інше привернуло мою увагу. Я наполовину залізла під ліжко, та все ж дістала цю річ. І аж зблідла. Запонка. Срібна запонка з чорною серединкою, де писало «S.T. Dupont». З заокругленими краями. Я почала повільно підійматися та зрівнялась очима з комодом, на якому лежала така ж і важко ковтнула. Я тремтячими руками поклала знахідку до їі пари, швидко вискочила з кімнати та закрила двері. Ні. Ні. Такого не може бути, це просто збіг, випадковість. Я намагалась заспокоїтись та пішла до Девіда.

— Ну що, як успіхи?

— Ніяк. Я не знаю, де твій дурний кіт міг дітись, — він сидів на підлозі у вітальні.