Розділ 4

Мені стало ніяково, коли я помітила погляд його сірих очей. Він був гарним, але чомусь дуже лякав мене. Чоловік, не приховуючи свого зацікавлення, сів біля мене. Він виглядав не так, як звичайні працівники.
— Який же я радий, що ми знову зустрілися, Олю! — сказав він та подарував мені широку усмішку.
— Я теж. — тихо відповіла я та відвела свій погляд. — Ви тут теж працюєте?
— Так. Ми з Девідом партнери. Він управляє відділом реклами, а я — маркетингових досліджень.
— Цікаво. — спробувала усміхнутися я, але під його поглядом це було складно зробити.
— Я переважно не з'являюся на таких заходах, але того року випадково прийшов. — сказав чоловік, а я взялася розглядати ті запонки. Наче такі ж, як я купила.
— Вже знайшла свій подарунок? — раптом спитав він, а я аж здригнулася від несподіванки.
— Т-т-так. — протягнула я та взяла в руки коробку. Я знову подивилася на красиву червону блузку і мені захотілося доторкнутися до неї пальцями. На дотик тканина була дуже приємна і явно не з дешевих. Так само, як і парфуми від Dior. Звичайному працівнику таке точно не по кишені.
Я мимовільно підняла голову й зустрілася поглядом з Девідом. Він тримав у руці стакан з якоюсь коричневою рідиною та спостерігав за мною. Присутність Ігоря чомусь стала мені не надто приємною і мені навіть захотілося втекти від нього.
— То як тебе звати насправді? — спитав він, а я подивилася на нього великими очима.
— А звідки ви...
— Ну я ж не ідіот. — чоловік сидів надто близько до мене і це навіювало якесь легке хвилювання. Можливо, це перші ознаки симпатії? — І перейдімо вже нарешті на "ти".
— Гаразд, — ледь усміхнулась я та простягнула йому свою руку. — Кеті.
Чоловік ніжно доторкнувся губами до моєї руки, а я здригнулася від цих відчуттів.
— Я поки залишу тебе, Кеті, — сказав він та повільно піднявся з диванчика, — але я впевнений, що ми ще зустрінемось.
Ігор широко усміхнувся мені та, поправивши свій піджак, пішов до виходу. Я дивилася йому вслід, оцінюючи та розглядаючи. Від нього віяло такою чоловічою енергетикою, від якої серце почитало шалено битися, а будь-яка дівчина перетворювалася на миленького котика, або грайливу кицю.
— Чого тішишся? — почула я біля себе голос Девіда й закотила очі від роздратування.
— А тобі що? — не стримуючись, голосно фиркнула.
— Та нічого, — хлопець знизав плечима, — сидиш така, усмішка на всі, не знаю скільки їх там в тебе, а ще й так замріяно дивишся в одну точку.
— Познайомилася зі справжнім чоловіком. — сказала я та закинула одну ногу на іншу.
— Не думаю, що йому подобаються ондатри. — на обличчі в Девіда красувалася дражлива посмішка.
— Як ти мене назвав? — обурилась я, але він вже почав відходити від мене.
В моїй пам'яті одразу ж сплив один момент з далекого дитинства:
Я сиділа на кольоровій капі в милому рожевому купальнику та дивилася на сонечко. Це був би чудовий день, якби не цей Давид. Він зараз впевнено плаває в річці, бо йому вже сім, а мені мама без тата не дозволяє. Ну а мій татусь зайнятий розмовами та чаркою, яку вони раз за разом перекидають. Я ж сиджу на капі й помічаю, що Давид спостерігає за мною. В нього на обличчі красується задоволена посмішка і це мене починає страшенно злити. Він завжди так робить, сміється з мене, а потім дражнить. Ну нічого, зараз буду я сміятися!
Бігати по невеликих кущиках в пошуках якогось невеликого вужа, було не так і складно. Особливо, коли вони самі виповзали до мене. Ну так, своїх же з радістю приймають.
— Ходи до мене, красунчику. — сказала я та взяла в руку слизьке чорне створіння з жовтими вушками.
Такі не кусаються, тож я їх не боюсь. А ось Давид...
Вужик скрутився на моїй долоні, а я не могла стримати широкої усмішки. Навіть хрюкнула декілька разів, коли бігла до річки.
— Давиииииде! — кричала я, коли бігла. — Аааааааа!
— Що таке? — спитав він та перелякано подивився на мене. — Щось сталося?
— Я знайшла те, чого ми так довго шукали! — вражено крикнула я.
— Якщо ти про скарби капітана Флінта, то тут їх нема. Вони заховані у Вест-Індії. — знову ввімкнув режим "розумника" хлопчик.
— Ні, це дещо інше. — я подивилася на нього великими очима. — Ходи сюди!
Давид з неохотою виліз з води та підійшов до мене. Маленький демон всередині мене танцював переможний танець сальсу, але я старалась не видати себе. Вужик все ще крутився в моїй долоні.
— Ну і? — трохи роздратовано мовив хлопчик.
— Дивись! — сказала я та розкрила свою долоню.
Тваринка жвавіше покрутилася, а Давид аж побілів. Він наче завмер на декілька секунд, а потім як заверещав! Я ж ледь стримувалася, щоб не засміятися. Батьки схвильовано підійшли до нього, а я вже встигла відпустити свого милого друга. Ще й помахала йому ручкою та подякувала за допомогою.
— Синку, що сталося? — питала його мама.
— Вона, — він сердито показав пальцем на мене, — принесла змію! Таку велику, як дві твоїх руки!
— Девіде, перестань! — засміялась його мама. — Тут нема ніяких змій.
— Але ж Катька...— продовжив скиглити хлопчик.
Тітка Інга закотила очі та відійшла від нього.
— Ти! — Давид підійшов ближче до мене. — Навмисно це зробила, так?
— Я не думала, що ти налякаєшся. — тихо сказала я та зробила невинне обличчя.
— Ще й тішишся, наче та ондатра зуби сушиш!
Ну і після того випадку він завжди мене так називав. Наступного разу, коли ми були на річці, він навіть дістав звідкись це страшне створіння. Ну а тоді верещала вже я...
Я дивилася в спину Девіда, яка віддалялася в сторону виходу. Невже йому стало нудно і він вирішив піти геть? Ех, Кеті, і чого тебе це хвилює?
— Просили тобі передати. — раптом біля мене з'явився хлопець в костюмі Халка. Він був весь розфарбований зеленою фарбою, одягнений в смішні фіолетові штанці. Жах...
— Що це? — здивувалась я, але хлопець вже кудись зник.
Я розгорнула невеличкий папірець та взялася читати записку:
« Здається, тобі попалось моє ім'я, а мені — твоє. Що це може бути, як не доля? Чекаю тебе у нашому конференц-залі, Кеті. »
Я раз за разом перечитувала цю записку, а на обличчі з'явилася мимовільна усмішка. Невже це Ігор? Цікавість взяла наді мною верх, тому я повільним, але впевненим кроком прямувала до виходу.
Конференц-зал знаходився в кінці коридору, з'єднуючи обидва відділи нашого офісу. Вже біля дверей я відчула, що сильно хвилююсь, а моє серце готове вистрибнути з грудей. Ой, Божечко, як же страшно!
Я відчинила двері та помітила, що в кімнаті приглушене світло. Чоловік стояв в дальньому куточку кімнати, так, що було помітно лише його статуру. Зачинивши двері, трішки невпевнено почала підходити до нього. Мої очі ще не пристосувалися до темноти, тому я пискнула, коли вдарилась своїм боком об кутик столу.
— Обережно. — тихо промовив чоловік та взяв мене за руки. — Не думав, що ти прийдеш, Кеті.
Він говорив таким низьким шепотом, що я навіть не могла впізнати його за голосом. Мої руки тремтіли, але я все ж намацала запонки, які стовідсотково були тими, котрі я купила. В магазині продавчиня показала мені дві повністю однакових пари. Лише одні були з гострими кутами, а інші — з заокругленими.
Я намацала своїми пальчиками ці заокруглені кутики та не змогла стримати усмішки.
— Хто ти? — тихо спитала я, хоча вже була впевнена, що це Ігор.
— Можливо, колись дізнаєшся. — тихо прошепотів хлопець та поклав свої руки мені на талію.
Він повільно нахилився, а я ж тягнулася йому на зустріч. Його теплі губи доторкнулися до моїх і я ледь не впала, бо мені одразу ж стало важко дихати. Серце готове вистрибнути з грудей, а руки тремтіли від неймовірних відчуттів. Хіба можна лише одним поцілунком звести з розуму? Як же мені сподобалась ця ніжність та це тепло його губ.
— Вау! — тихо сказала я, коли ми відсторонилися.
Він притягнув мене у свої обійми, а я закрила очі, вдихаючи неймовірний запах його парфуму. Хлопець швидко поцілував мене в чоло, а потім вийшов з кімнати, залишивши мене одну. Я здивовано стояла в темній кімнаті та доторкнулася своїми пальцями до надто чутливих губ. О, Боже! Хтось подарував мені найкращий поцілунок за все моє життя і просто зник. Невже це був Ігор?