Розділ 3

— «Містер Х»? Це ще хто?
— Ооо це прикольно, — замріяно сказала Сара, — цього року в нас їх троє. Ти просто купуєш подарунок і підписуєш, що це «Х». І один з них його вибирає.
— Так це ж виходить майже те саме.
— Ну не зовсім. Коли ти знаєш, хто в тебе, ти все ж можеш запитати, що хоче ця людина. А тут ніяк.
— Ясно, — розчаровано сказала я.
— Гаразд, працюй.
Я відкинулась на спинку крісла і ще раз глянула на папірчик. Хто придумує таку дурню. Невже не можна всім зробити якісь одинакові недорогі подарунки. Чашку там, блокнот.
— Кетрін, ти знову проводиш свою «вправу»?
Я підскочила від неочікуваності і швидко зім‘яла папірчик в руці. Біля мене знову стояв цей напищений Девід.
— Ні, я оглянула себе в дзеркалі і зрозуміла, що достатньо.
— Сумніваюсь. Ти застрягла десь між «Зважені та щасливі» і «Я соромлюся свого тіла».
— Дивись, щоб ти не потрапив на «Слідство ведуть екстрасенси», — я це прошепотіла, але він, зараза, почув.
— Ну, хіба що, ти відьма, — я закотила очі, — ну і хто тобі потрапив для подарунку?
— Не бійся, точно не ти, — а може і він, я ж не знаю, — а тобі?
— Я ще не тягнув. Але якщо це будеш ти, я обіцяю, подарую тобі ваги.
— Щооо...—протягнула я, але він занадто швидко пішов.
Та як він сміє? Якого біса? Я шикарно виглядаю, тоді б на мене не дивились чоловіки так захопливо. Робочий день тягнувся дуууже довго, але нарешті закінчився. Я швидко зібрала свої речі, прибрала на столі та пішла на вихід. Їдучи в авто я зрозуміла, що зовсім не знаю, що можна купити якомусь чоловіку. А що одягнути? Навіщо ці тупі костюми. Я почала бити кермо руками. Не знаю, що мене так злило. Я не хотіла ні цих подарунків, ні цього святкування, нічого. Довго бродивши по не одному торговому центру, я все ж знайшла те, що мені сподобалось.
— Сподіваюсь, цей «Х» оцінить запонки від S.T. Dupont. А якщо ні, то заберу, здам в ломбард і куплю собі абонемент в МакДональдс. Пожиттєвий.
Я голосно закрила коробку і кинула собі в сумочку. Не оглядаючись, я зробила декілька кроків назад і відчула, що зайшла в когось і що щось гаряче розтеклось по моїй спині та блузці. Ззаду почувся просто істеричний сміх.
— Що за...— я різко повернулась, щоб висказати все, що думаю, але моментально запнулась.
— Я знав, що розплата завжди приходить, але щоб так швидко, — Девід безсоромно реготав на весь торговий центр, а в руках у нього був порожній стакан з-під кави.
— Ти що твориш! — верещала я, — через тебе ще одну річ доведеться викинути!
— Чого? — він продовжував сміятися.
— Цю блузку не можна в гарячому прати, взагалі ніякого контакту з гарячим, — я істерично знайшла вітрину, яка добре віддзеркалювала і глянула на свою спину, де вже зробилось мільйон складок і блузка була зморщена так, ніби чорнослив. На очі проступили сльози.
— Ну що, тепер розумієш, як було мені тоді в аеропорту?
— Ти що це навмисно!? — майже плакала я.
— Звісно ні. Якщо чесно, зі спини я тебе не впізнав, подумав, яка дівчина, треба познайомитись. Але тепер настрій в мене піднявся ще більше.
— Що ти брешеш! Невже ти не пам‘ятаєш, як я сьогодні була одягнена?
Девід трохи помовчав, а потім ошалешив, — допомогти тобі?
— Ні, навіть не думай! — я підняла голову, демонстративно розвернулась та пішла геть. Сівши в авто, я вперлась руками та головою в кермо та почала плакати. Мені було образливо за все, за те, як він ставиться до мене, за пуховик, за блузку, за цю дурну роботу. Не треба було їхати сюди взагалі, відкрила б свою фірму вдома і була б щаслива.
Заспокоївшись, я привела себе в порядок і поїхала додому.
Тільки переступивши поріг квартири, я згадала, що забула одну деталь.
— Костюм! — я вдарила себе долонею по чолі і сповзла по дверях. Ну що ж, доведеться імпровізувати.
Я вирішила не тягнути, а лягти спати, щоб завтра мати найпрезентабельніший вигляд. 
Будильник продзвенів і я на диво виспалась. Піднявшись з ліжка, я пішла в душ, швидко перекусила і взялась обирати «костюм». Це було складно, але це ж я. Як добре, що немає снігу. Тому я обрала довгі червоні кюлоти, білий мереживний топ та накинула білий жакет. Також мій вибір впав на червоні туфлі на вбивчих тоненьких підборах.

Як ви вже зрозуміли, червоний — мій улюблений колір. Зробивши відповідний макіяж та легко зібравши волосся наверх, я відправилась на роботу. 
— Ого, навіть на 10 хвилин раніше прийшла, — глянула я на годинник в ліфті.
Привітавшись з колегами, я сіла на своє місце.
— І який ти обрала костюм? — запитала одна з колег.
— Я вже в ньому, — я закинула ногу на ногу.
— Тобто?
Я розвернулась до столу, швидко вирізала з паперу зірку і вчепила собі на чоло.
— Буду Зірочкою.
Всі посміялись, а я помітила якись спалах. Повернула голову і настрій мій автоматично щез. Девід стояв недалеко, заходився сміхом і показував телефон з фото, де я з зіркою на лобі.
Я його колись вб‘ю. Та що це таке, скільки так ще буде продовжуватись!
Всі з нетерпінням чекали завершення робочого дня, щоб нарешті повеселитися. Виявляється, що на останньому поверсі внизу, тобто ніби в підвальному приміщенні, була спеціальна зала для таких от «свят». Там стояв величезний стіл, куди всі клали подарунки з підписами. Я поклала свій і швидко почала шукати Сару, щоб бути хоч з кимось, кого я знаю.
Девід вийшов на середину залу, привітав всіх, ще там щось говорив, але я не слухала. І ось почалась вечірка. Але це більше було схоже на Хеловін. Всі були якимись ангелами, чортиками, метеликами і іншими ідіотськими образами. На щастя, таких як я, теж було вдосталь. Той же Девід теж був просто в костюмі. Так, стоп. Досить про нього думати.
Я взяла собі коктейль та пішла до столу, шукати свій подарунок. Я довго не могла його знайти, але помітила, що той, який купила я, вже забрали. І ось нарешті. Я взяла в руки велику коробку. Цікаво, що там. Я сіла на диванчик і почала розпаковувати. І чесно, я була здивована. Там була блузка...і парфуми. Чомусь я відразу закрила коробку і відставила. Раптом біля мене з‘явилась рука, на рукаві якої була моя запонка. Я з посмішкою підняла голову, але вона різко змінилась на якись страх.
— Ну привіт. А я казав, що ми ще зустрінемось.
Я декілька секунд помовчала, а потім все ж видавила з себе, — п-привіт, Ігоре.