Запізнення

Запізнююсь. Хоч би той трамвай їхав швидше.

Що це за звичка — вічно доганяти час.                                                                               І чи дожену коли?                                                                                                                    Ніби він має мене дочекатися десь на зупинці чи ось — на перехресті.                                   А він не чекає.

І я — спізнююсь.                                                                                                                         І зовсім не як королева, яка приходить на п’ять хвилин пізніше.                                           Щоб усіх засліпити своїм сяйвом.                                                                                                      Не вмію бути вчасною. І не тільки на роботі.                                                                      Спізнююсь на рішення, на несказані слова.                                                             Спізнююсь зупинитися.                                                                                        Спізнююсь… жити.

Вчасність — річ підозріло схожа на сміливість.                                                                      А де вона в мене?                                                                                                                   Певно, тому й живу не туди…

Чого той трамвай так скрипить на повороті?                                                                        Точно, як мій колишній…

…Розлучена.                                                                                                                          Навіть саме слово перестало боліти — просто стало частиною біографії.                                                        Як дата народження чи місце роботи.

Колись у нашому домі… Колись…

Тепер нас двоє з донькою. Ні, таки троє. Між нами ще — штиль.                                         Мовчанка не говорить, але завжди присутня, як протяг у старій квартирі.

До нього звикають, і він нікуди не зникає.

Може, буде по-іншому — Наталка виходить заміж.                                                        Сукня, коробки, списки, дзвінки.                                                                                                Усе це має мене тішити — і, напевно, тішить.                                                                           Та — біда! — не встигаю бути правильною.                                                                       Мала б відкласти роботу, скасувати наради, ходити з нею за квітами й серветками, слухати про меню й кольори залу.                                                                  Маю бути просто матір’ю.

Але — лечу на роботу.                                                                                                                           І ловлю себе на страшному: знаю, що роблю неправильно — і все одно роблю.

Бо там дедлайн.                                                                                                                              Бо там треба встигнути.                                                                                                                          Бо там ювілейний номер — якась кількість років з дня смерті якоїсь людини, яку й не знала особисто. І їй нічого не винна.                                                                           Хтось колись зробив її відомою, канонічною, зацементованою в бронзі.                               Щоб я мала роботу.                                                                                                                        Ще б — потрібну комусь…

Витрачаю години, дні, нерви на чужу біографію, на чужу славу, на чужий ювілей — і відстрочую найважливіше, як чернетку, яку можна дописати потім.

…Як вправно вмію відкладати життя!

Наче це додаток, який можна встановити пізніше, коли звільниться пам’ять.

Але пам’ять не звільняється.

Вона накопичує пропущене, як борги.

Наталка радіє, щось розповідає про сукню, а я слухаю наполовину.

Іншою половиною думаю про текст, який треба «причесати», про формулювання, які не можна залишити такими, як є.

…Яка гарна за вікном осінь. 

Вона цього року особливо тиха.

Листочки так поволі кружляють, нікуди не поспішають, золотяться на сонці й падають, падають...           

Чи знають вони, що це їхнє останнє світло?

Що далі буде чорна, сира земля?

Осінь не квапиться — вона встигає скрізь.

А хтось тут — просто проїздом…

Коли ж то була востаннє в лісі?

Та що там — у лісі.                                                                                                                               

В парку?                                                                                                                                                      

І в цьому місці — пасу задніх…

Та зупиняйся вже. Запізнююсь…

— Де ви так забарились, Ірино Романівно?

— Я…

Що їм сказати?

— Задивилась, як падають листочки.

— І як же ж вони падають?

— Мовчки.

У кабінеті головного редактора зависає пауза. Така, яку не заповнити нічим.

Стіл завалений теками, макетами, роздруківками того, що вже готове. На стіні — портрет ювілярки. Їх періодично міняють в залежності до того про кого готується випуск. А так вони всі висять в коридорі. Ювілей вимагає присутності очей зверху.

— От бачите, — головний редактор усміхається так, ніби щойно почув дотеп.

— Навіть листя сьогодні поводиться дисципліновано. А ми — ні.

Усі сидять тихо, з відкритими блокнотами на колінах. Кожен уже знає свою роль.

— Цей номер нашого журналу — без права на помилку, — продовжує. — Ювілейний. Представницький. Такий, щоб не було соромно ні перед ким.