Глава VIII

Дівчина обережно спускалась по гілкам, поки не дійшла останньої. Сівши, звісила ноги та подивилась на галявину. Мертвий вовк зник, але й дітей не було видно. Лише велика пляма крові, яку наче забули стерти.

​Мілана звела руки трубою та крикнула. Реакції не було. Тиша знову окутала все навколо, від цього було не затишно. Сидіти так довго було неймовірно важко, але дівчина відчувала, що мала зібратись з духом та силами. Злазити потрібно тим самим методом, а це небезпечно та важко. Хоча іншого виходу не було. Вона знайшла мотузку в закритій кишені, витягла її та покрутила плечами.

​Опустившись вниз, Мілана обвела стовбур дерева мотузкою два рази та підготувала першу петлю. Обережно вставила ногу в сходинку та притиснула до дерева. Відсунувшись від гілки, вона обійняла стовбур дерева та підготувала другу сходинку. Так і почався шлях назад. Крок за кроком, петля за петлею, дівчина спускалась на землю. Кожен крок був настільки малим та важким, що десь на середині, Мілана вже хотіла сама завити як ті вовки. Нестерпний біль у м’язах не давав зосередитись.

​Ще декілька кроків та дівчина планувала зафіксувати себе та повисіти, опустивши руки та ноги. Поставила ногу на сходинку та дуже швидко потяглась за петлею. Подув неймовірно сильний вітер, дівчина не встигла притулитись та повалилась в сторону. Вона закричала від страху, але дерево наче відхилилось від неї. Втративши опору, Мілана полетіла вниз.

​За мить вона зупинилась, ойкнувши, повисла на нозі, що була в петлі. Все тіло смикнуло так, що на очі набігли сльози. Неймовірно гострий біль пройшовся по нозі, та чомусь одразу з’явився в голові. Навколо все почало біліти, Мілана втрачала свідомість. Величезними зусиллями, дівчина змусила себе глибоко вдихнути та видихнули. Висячи вверх ногами, вона відчувала як голова наповнюється кров’ю.

​Білизна почала відходити, але на її місце прийшов такий біль, що Мілана не витримала, її знудило. Весь сніданок, що був в шлунку – вийшов та полетім на землю. Вона спробувала крикнути, позвати на допомогу, але замість крику – з горла вийшов лише слабкий тихий стогін. «Де всі? Вони досі відбиваються від зграї?» - подумала Мілана.

​Ще деякий час дівчина висіла на одній нозі, намагаючись не рухатись. Будь-яка спроба щось зробити – нога вийде з петлі та що буде далі, вона навіть уявляти не хотіла. Не менше десяти метрів відділяли дівчину від землі.

​Обережно піднявши голову, Мілана побачила, що нога надійно застрягла в мотузці, тому вирішила спробувати підтягнутись. Повільно, напруживши прес живота, вона підняла спину, витягнула руки. Головне вхопитись за другу сторону мотузки, тоді вона точно не полетить вниз. Наче близько, але рука не дотягувалась. « Ще трохи!» - тихо сама собі повідомила Мілана. Декілька секунд напруги, та рука схопила петлю на кінці. Врятована!

​Мілана засміялась, відчуваючи як сльози знову течуть по обличчю, підтягнулась та обперлась на ногу. За мить, вона обійняла міцно стовбур сосни та закрила очі. Декілька хвилин вона не рухалась, лише вдихала приємний ароматсоснової смоли. Потрібно відпочити та продовжити спуск. Залишилась половина. Там буде простіше.

​Не встигла вона подумати про останнє, як здійнявся вітер, а знизу, зі сторони кущів, почувся рик. Це був той самий рик вовків. Не одного, чи двох. Ціла зграї. Вони повернулись, тому саме вони відтягли свого побратима. Дивно та страшно.

​Мілана відкрила очі та озирнулась. Дійсно, зграя сиділа в кущах та оглядала дівчину, висунувши язики. Вони були злі та голодні. Певно, діти з табору, дали їм добрячих прочуханів, та про дівчину на дереві хижаки не забули. Винагорода поверталась на землю. «Що ж мені робити?» - спитала сама себе Мілана та насупилась. Сил не було, сама вона точно не зможе подолати цілю зграю. Та й чим? В неї не було ні гілляки, ні лука зі стрілами. Лише мотузка.

​Дівчина продовжила сходити вниз, поволі, час від часу озираючись по сторонам. Один з вовків вийшов вперед та завив. Зграя рушила за ним, підходячи до сосни. Мілана зупинилась та подивилась вниз. Хижаки ричали, показуючи свої клики, слина текла на землю. Вони шаленіли від того, що здобич зараз буде в їх лапах. Але лишалось не менше трьох метрів. Мілана закріпила вузли мотузки так, щоб вона не почала спускатись вниз та не вилетіла, як то було минулого разу. Буде чекати, поки вовкам не набридне, або діти з табору не прийдуть до неї на допомогу.

​Йшов час, дівчина набиралась сил, хоча мотузка так натерла руки та ноги, що просто висіти було дуже боляче. Від постійного виття та ричання нила голова, настрій ніяк не покращувався. Час від часу, паніка накривала дівчину, її трясло, вона плакала. Не розуміючи, що робити, дівчина обперла стовбур сосни лобом та закрила очі. Треба заспокоїтись, подрімати, а там прийде щось на думку.

​Відкинувши думки, Мілана спробувала заспокоїтись, запрошуючи темряву в голову. Тато завжди каже, щоб заснути – треба звільнити голову, краще всього це робити темрявою. Бо світло бʼє в очі. Дівчина на мить всміхнулась спогадам, але раптом груди здавила. Вона тихо застогнала, не розуміючи, що відбувається з нею. Дівчина зрозуміла, що не може рухатись. Все так само, як в ті моменти, коли приходив олень. Але зараз вона не дивилась йому в очі.

​Мілана почула ржання, це точно був олень, він був поряд. Тіло почало тремтіти від страху, вона не розуміла, що зараз буде відбуватись. Ворухнутись не могла, лише думати. Думки заполонили голову миттєво, вона почала уявляти біль, після того як впаде, як олень почне бити її своїми величезними рогами, а вовки почнуть розривати її.