25

— Покермуй! — кидаю ключі Дену. Сьогодні настрою немає навіть керувати автомобіль.

Сідаю на пасажирське сидіння, закидаю ноги на бардачок, підперши бороду кулаком.

У грудях рве. Немов хтось розриває нутрощі.

Невже я справді вляпався?

Ні! Не може бути! Чорт!

— Чого такий похмурий? — Ден виїжджає зі стоянки. — Батько знову напружує?

— Не те щоб… — відмахуюсь.

— Міла? — рже, а в мене так і сверблять кулаки врізати по задоволеній пиці.

— І це також.

— Слухай, а може, зробимо подвійне побачення? — хмикає, не відволікаючись від дороги. — Її подружка так нічого!

— Не варіант.

— Алексе, що відбувається? — Ден відкидає жарти.

— Все просто. Батько собі бабу знайшов, — відчиняю вікно від нестачі кисню. Перед очима її погляд і “ми маємо змиритися”.

Я не хочу. І не змирюся. У будь-якому випадку я змушу бути зі мною.

Чортихаюсь під ніс, перш ніж додати:

— Має доньку. Мілою звати.

Ден різко гальмує, витріщається на мене, а потім починає ржати.

— Та ти щасливчик, брате! Через стінку зі своєю дівчиною житимеш! — клацає пальцями. — Зрештою, ви ж не рідними станете.

— Ти не знаєш мого батька? — напружуюсь.

Ден погоджується і знову виїжджає на трасу.

Його старша сестра навчається у Канаді. Прилетіла на кілька днів додому та попросила з нею погуляти. Вони дуже близькі з другом, та й різниця у них лише рік.

Світловолоса красуня чекає нас у кафе, куди ми прибуваємо вже за десять хвилин.

П'ємо каву й одразу збираємось у парк на концерт. Поки немає холодів, там щовечора вуличні музиканти влаштовують двіж. Класна тема, до речі.

— Алексе, у тебе все добре? — цікавиться подруга. Я сміливо можу її так називати, адже ми разом виросли. — Ти завжди веселий, а сьогодні задумливий.

— Та ось думаю від батька з'їхати, не знаю як сказати, — ми йдемо пішохідною вулицею у бік парку. — Мені вже дев'ятнадцять, час звалювати.

— Це точно. Я коли стала студенткою за обміном, думала, моя мама мені голову відірве, — хихикає. — Казала, що ще маленька я в іншу країну їхати, а коли довелося збирати валізи, найпершою почала нишпорити у шафі. Думаю, і дядько Єгор зрозуміє, просто не став його перед фактом, підготуй.

— Ти маєш рацію, — тільки він мене вже перед фактом він поставив.

Біля головної брами помічаю Мілу з подругою. Озираюся за Деном, але його ще нема. Він шукає місце для паркування, у таку годину знайти практично неможливо.

Міла ховає погляд, коли її подружка міряє мене злим поглядом.

Потім ще мить — і вона підводить очі. Темний, гострий, як леза, погляд впивається у мене.

Тоді на сотці я не бачив її обличчя. Даня її обіймав, саме тому я нахабно накинувся на губи.

Тільки проблема в тому, що солодкий присмак малини просочився під шкіру. Вирує у венах, як би я не намагався це заперечувати.