8. Алекс

Той день з самого ранку не задався. Проспав майже до обіду, потім ще з батьком посварився. Пощастило, хоч до офісу не кликав. Ціле літо тягав мене, як мішок, за собою.

Увечері рвонув до своєї школи, щоб трохи розслабитися і з хлопцями пограти в баскетбол. Вони, виявляється, на дружній матч збиралися, на інший кінець міста, ось я і вирішив бути вболівальником.

Тільки після приїзду мене капітан попросив зіграти за них, їхній нападник зліг удома з температурою.

Я погодився, особливо не виділявся, поки не побачив, як мій старий знайомий переглядається із суддею. На емоціях штовхнув, репетував судді в обличчя, що все бачив, за що мене вигнали на фіг. Пішов я феєрично, ось тільки зробив одну дурість — подивився їй у вічі.

Мені щось у грудях рубануло з такою силою, що я навіть забув причину кіпішу. Все кипіло.

Злиняв я швидко, тільки тиждень не міг прийти до тями. У мене ніби хтось помістив перфоратор і дробив усі нутрощі. Згадував її погляд, сповнений ненависті та страху.

Чорт!

— Багіров! Багіров, ти де літаєш? Я тебе питаю, чи до дверей звертаюсь? — кураторка не в дусі. Побачила те, що не повинна. Знову мозок виносить. Головне, хлопців відпустила, а Багіров, як завжди, винен у всьому.

— У чому проблема, Валентино Семенівно? — хижо усміхаюся. Кураторка піднімає окуляри, втомлено потираючи очі.

Бідолаха. Не змогла вкласти у своє ліжко мого батька, от і відривається на мені.

Тільки я-то тут до чого?

Вже два роки стежить за мною. За кожного зручного випадку батька викликає. Наче мені дванадцять.

— Чому до дівчат чіплявся? Знову знущатимешся? — кидає ручку на стіл, уважно вивчаючи мою поведінку.

— А ви не розглядаєте варіанти, на кшталт, може, мені сподобалася одна, чи моїм друзям? — відкидаюся на крісло.

— Сядь нормально! — шипить. — І ні, не розглядаю. Перше попередження: якщо я ще раз побачу, що ти першому курсу проходу не даєш, знову ходитимеш з батьком в універ. Все. Іди. — Киває на двері. — Скажи ще що закохався, — бубонить тихо під ніс, але я чую.

Не попрощавшись, покидаю кабінет. Сьогодні пар немає. Тут завжди в перший день, як кажуть викладачі, притираємося. А завтра вже розпочнеться.

Хлопці мене зустрічають на вулиці зі скептичним виразом обличчя.

— З посвятою! — ірже Ден. Плескає мене по плечу. — Вона походу не відстане, — одягає протисонцеві окуляри. Киває у бік машини.

— Вона свій шанс проґавила, — хмикаю. — Батько днями зізнався, що зустрів свою однокласницю. Тепер у них лябов!

— О-о, та й нормас, — тягне Ден, озираючись на Кіра. Він із кимось розмовляє телефоном, тому трохи відстає від нас.

— Як щодо партійки у більярд? — пропонує біля машини, поправляючи свій модний хвіст.

— Єс! — а чому б і ні. Не шукати ж дівку по всіх найближчих парках, тим паче що завтра посвята. Відірвуся на повну.

До більярдної недалеко, кілька кварталів, їдемо під гучну музику та заливні анекдоти Кіра.

Тільки припаркувавшись, помічаю на вході знайомого баскетболіста та даму, тільки не ту, що у моїх думках.