Дзеркало висіло в закутку між шафою для сухих трав і темним кутом. Срібна амальгама знизу давно злущилася дрібними виразками, тому дивитися в нього було все одно що зазирати в холодну річкову заводь.
Марисе взяла суху лляну ганчірку й провела по склу, знімаючи пил.
Жінка в дзеркалі стояла півоберта і дивилась їй у зіниці. Вона не повторювала рухів. Руки її були складені під грудьми, плечі рівні, а погляд — жадібний, злий і колючий.
— Довго ти ще повз мене снуватимеш? — запитало скло.
Голос дзижчав десь у вухах, мов комаха під стріхою.
— Ти чого рота роззявило? – відказала Марисе. – Дзеркалам говорити не належить.
— А тобі не належить кам’яніти, — двійниця в склі подалася вперед, притиснувши плече до потемнілого дерева. — Скільки я тебе спостерігаю? Тільки спину, потилицю та хустку бачу. Ти сюди навіть не зиркнеш, бо боїшся побачити, що з тебе лишилося. Уся зашкарубла, як сиром'ятний ремінь на морозі. Ти хоч знаєш, яка вода на смак? Ти хліб жуєш і смаку не чуєш. Того послухай, тому зілля навари, цьому пораду дай. А я тут стою, мов колода при дорозі.
— Твоя робота — стояти й показувати, що є, — буркнула Марисе. — Скло більше ні до чого не здатне.
— А я хочу знати, яке воно, — скло ледь затремтіло. — Ти ходиш повз сніг і не бачиш його. Пусти на той бік.
— Куди пусти? Здуріла?
— На один день, — жінка в дзеркалі вперлася долонями в скло зсередини, і під її пальцями пішли темні розводи, наче по замерзлій калюжі. — Посидь тут. У цьому кутку тихо, темно, ніхто не лізе в душу, ніхто не скиглить під дверима. А я піду надвір.
Кіт, що лежав під столом, не підвів голови, тільки ледь сіпнув вухом — хатні тіні сперечалися між собою не вперше.
Марисе дивилася на свої пальці на рамі. Довгі красиві пальці, загрубілі від постійної роботи. У грудях було порожньо й глухо, мов у вичищеному до дна погребі. Вона так довго тримала спину рівною, що вже й забула, навіщо взагалі вранці прокидається.
Вона торкнулася пальцем скла.
Скло під подушечкою виявилося не твердим, а піддатливим і теплим, як топлений віск. Повіяло криничною глибиною, і світ хитнувся.
...У дзеркалі було тихо. Неймовірно, оглушливо тихо. Не смерділо гаром із печі, не рипіли соснові бруси. Тут не було тіла — була лише прозора прохолода, спокій без ваги й жодного обов'язку рятувати світ. Марисе притулилася до рами зсередини й уперше за багато років відчула, що від неї нічого не вимагають.
А на тому боці затопали чоботи.
Двійниця жадібно схопила повітря ротом, закашлялася з незвички, скривилася від запаху жирного диму з печі — і раптом зареготала. Вона зірвала з кілка старий вовняний кожушок, накинула абияк і вискочила на двір.
Дім здивовано скрипнув кроквами:
— Куди це ти без шапки? Застудишся!
Але вона не слухала. Вона вибігла на ґанок, набрала повні пригорщі мокрого, колючого снігу й шпурнула в небо. Потім пішла по вигону навпростець крізь кущі, навмисне ламаючи сухе бадилля, провалюючись у наст по коліна. Закричала в ліс — без слів, просто на все горло, лунко й безглуздо, налякавши на сосні двох ворон. Подряпала руку об гілку.
Вона повернулася вже в сутінках.
Мокра до нитки, із розпатланим волоссям, червоними від морозу щоками й подряпаною рукою. Вона забігла в хату, вхопила з полиці край черствого житнього хліба, відкусила, закашлялася від жадібності й засміялася, притулившись до печі.
Потім підійшла до дзеркала й притиснула мокру долоню до скла.
— Ну як? — спитала Марисе з глибини рами. Її голос був спокійний і відпочилий.
— Холодно, — видихнула та, що була зовні. Очі в неї горіли живим, злим вогнем. — У чоботях хлюпає, хліб застряг у горлі, а в грудях так пече, ніби хтось жарину засунув. Воно все болить, Марисе. Живе завжди болить.
— Знаю, — сказала відьма.
— Але як же це добре, — прошепотіло відображення й зробило крок уперед.
Скло знову стало піддатливим, як тепла вода. Тіло повернулося до Марисе важким, мокрим ударом: ноги занили від холоду, подряпана долоня запульсувала болем, а в роті лишився смак кислого житнього окрайця.
Марисе похитнулася, ухопилася за край столу й глибоко, жадібно вдихнула сире повітря хати.
Вона підняла очі на дзеркало.
— От і погуляла.
У тьмяному склі стояла вона — звичайна жінка у мокрій спідниці. Тільки куточок губ був ледь помітно піднятий, а на руці горіла червона смуга від гілки, якою вона випадково зачепилася в лісі.
Дім заскрипів сволоком, зітхнувши з полегшенням:
— Слава богу, очуняла. Іди перевдягнися, дурна, а то до ранку зляжеш.
Марисе провела здоровою рукою по обличчю, гостро відчуваючи доторк до власної шкіри.
— Не схоплю, — посміхаючись сказала вона й пішла до печі ставити чайник.