Розділ 2 ч. 2

Цей пихатий індик тупо розтискає пальці й відсахується назад, а я…

Скрикнувши, наче поранена чайка, лечу прямісінько в декоративні кущі, кимось дбайливо висаджені вздовж будівлі.

Хрясь!

Піді мною жалібно хрумтять гілки, чи то моя гордість тріщить по швах, поки колюча гущавина боляче шмагає по обличчю. Я з розмаху провалююся в кущі шкереберть, безпорадно дриґаючи в повітрі ногами.

Епічно. Просто… десять із десяти! Напевно, Рита там зараз істерично схлипує від сміху, аплодуючи мені стоячи. Та вона то таке…

— Загорський, ти очманів?! — випльовую разом із якимось пожухлим листом, відчайдушно борсаючись у самшиті. — Важко було на ноги мене поставити, пришелепкуватий?

Він же бачить, що я намагаюся хоча б сісти, і навіть не думає подати мені руку. Замість цього з огидою обтрушує долоні, ніби я його багнюкою вимазала.

— Скажи дякую, що рефлекси в мене спрацювали швидше за мозок, Зиміна, — карбує слова, дивлячись на мене згори вниз. — Інакше вже давно б пристрасно поцілувалася з асфальтом.

— Телепень! — огризаюся й нарешті сяк-так сідаю в колючих хащах, поправляючи каптур, що з'їхав набік. — Міг би й попередити, що руки розтискаєш.

Смертоносним поглядом свердлю цього гада, намагаючись підсмажити його на місці.

Та як у такого ідіота можна серйозно закохатися? Що тільки дівчата знаходять у ньому, не розумію.

Натовп його дружків знову заходиться реготом, а я знаходжу серед них того самого хлопця, що підставив мені підніжку.

Ага, ось же він, скотиняка, у кросівках «Адідас»! Влад Горєлов. Завжди тягається за Загорським, як вірна шавка, у надії, що хазяїн кине йому шматок м'яса. Теж ірже, мабуть, йому в кайф спостерігати за моїм приниженням.

— Я й так пішов на невиправданий ризик, — нагадує про себе Загорський, ліниво ховаючи руки в кишені джинсів. — Минулого разу від твого вандалізму постраждала моя тачка, тож, вважай, ми розквиталися.

— Та пішов ти, Загорський! — сичу, вириваючись із колючого полону та зводячись на ноги.

Щоки горять так, що від них можна прикурювати, але тримаю обличчя: не можна показувати свою вразливість перед мажором. А він усміхається тією самою хижою усмішкою, від якої в мене око сіпається.

— Слухай, ходяча катастрофо, тримайся від мене подалі, окей? І гілки з волосся дістань, опудало.

Він розвертається і впевнено крокує до кампусу, а за ним і вся його зграя, кидаючи на мене глузливі погляди. Мені ж залишається тільки пихкати, наче розлючений дракон, люто стискаючи пальці в кулаки.

Гаразд, Загорський, подивимося, хто сміятиметься останнім!

Рита вмить з'являється поруч, схвильовано заглядаючи мені в очі.

— Бляха, Зима, ти як?

— Я його вб'ю, — ціджу крізь зуби, обтрушуючи пуховик від землі. — Але спочатку отримаю гроші від його матері. Сподіваюся, ти все встигла зняти?

Кривлюся, згадуючи, що він підтримував мене під спину, а я ще й ніби з глузду з'їхала — на вії його залипла, тьху!

— Зняла, — подруга сяє променистою усмішкою, додаючи з хитринкою: — Капець, якби я не знала, що ви вороги, подумала б, що ви закохана парочка! Такі іскри літали, уф!

Вона обмахується, мрійно закочуючи очі, але я не поділяю її захвату.

Які іскри? Та я прибити мажора готова просто зараз, а потім переїхати на його ж «Порше»!

— Дай подивлюся, що вийшло.

Вона, задоволено мружачись, віддає мені смарт.

На екрані наша з ним коротка розмова збоку виглядає… до нудоти мило. А ось і момент, коли Влад підставляє мені підніжку, а я лечу… прямісінько Загорському в руки. Він граціозно ловить мене з якоюсь лякаючою швидкістю за частку секунди до катастрофи.

Гаразд, тут я згодна — рефлекси в нього на висоті.

Але бачити на нас двох зі сторони так… дивно, що аж у горлі пересихає.

Я не кліпаючи дивлюся на дисплей, і пульс зрадницьки прискорюється, віддаючи глухим стукотом у вухах. Найжахливіше (для мене, звісно), що на відео реально здається, ніби ми завмерли й забули, як дихати. Видно, як я відчайдушно вчепилася в його куртку, як він нахиляється ближче, і як простір між нами іскрить напругою... Нервово зглотнувши, я поспіхом блокую екран, намагаючись вгамувати тремтіння в руках, поки Рита нічого не помітила.