Розділ 2 ч. 1

Розділ 2

Після двох пар ми шаснули до вбиральні поправити макіяж, перш ніж втілити мій задум.

— Злата Зиміна та Микита Загорський, — вимовляє Рита, смакуючи кожен склад, поки спостерігає, як я вдесяте перефарбовую губи блиском.

А мене аж пересмикує від того, що вона поєднує наші імена.

— Трясця, зроби обличчя простішим, — командує подруга, дивлячись через дзеркало. — Бо завтра в кримінальній хроніці з'явиться заголовок: «Збідніла студентка заради грошей скоїла замах на спадкоємця імперії Загорських…»

— Дуже смішно, Клименко! — пирхаю, ховаючи блиск у рюкзак. — Я, між іншим, намагаюся налаштуватися на правильну хвилю.

— Зима, я серйозно. Ти ж не «Порше» йдеш у нього віджимати, і що мені тоді знімати — як ти гоп-стопом промишляєш?

Так, розумію, що вона має рацію і треба якось налаштуватися на ніжність, але…

Як? Може, згенерувати наші фотки й не паритися?

Ні. Так діло не піде.

Кидаю на своє відображення в дзеркалі примружений погляд, жорстко нагадуючи собі, що стоїть на кону й заради чого мені треба зображати неземну пристрасть до людини, яку готова прибити за будь-якої зручної нагоди.

— Гаразд. Зараз я увімкну режим «мила киця», і Загорський впаде до моїх ніг.

— Або ти знову перечепишся і впадеш до його, — «оптимістично» розмірковує Клименко, пирскаючи від сміху й одразу дістаючи смарт. — Усе, я вмикаю камеру, а ти давай там, постарайся.

Легко сказати! Але щойно ми виходимо з будівлі, я розправляю плечі й ходою від стегна пливу до своєї цілі — Мика, який стоїть за рогом універу. Хоч він і в компанії своїх дружків, зате поруч жодної з першокурсниць, які зазвичай товчуться біля нього, наче вівці на вільному випасі.

Та й план мій ідеально простий: підійти, сказати щось миле, може, трохи нахилитися до нього, порушивши особистий простір, суто заради вдалого знімка. Мені ж багато не треба.

Гаразд… спочатку приверну його увагу:

— Загорський!

Та що за наказний тон, Злато?!

Кривлюся від власного голосу, що пролунав радше як лайка, ніж муркотіння киці.

Біс із ним, увагу ти його точно привернула.

Мик повільно повертає голову, зустрічаючись зі мною поглядом. Блакитні, арктично-холодні очі впиваються в мене, і, присягаюся, на мить у них промайнула… паніка?

Ой, та розслабся, нічого я тобі не зроблю. Напевно…

— Зиміна? Чого треба, улюбленице декана?

З величезними зусиллями проковтую його дурний сарказм, щоб не бовкнути у відповідь якусь шпильку.

— Я прийшла… — намагаюся зробити ще крок…

Чиясь нога в кросівку нахабно з'являється в мене на шляху, і я з розмаху чіпляюся носком кеда за довбану перешкоду. Серце гепає кудись у п'яти, і я мружуся, готуючись до удару. Світ перед очима хитається, я з відчаєм змахую руками й уже подумки налаштовуюся перелічити носом тротуарну плитку, прощаючись із залишками гідності, аж раптом…

Чиїсь міцні руки перехоплюють мене на льоту. Одна долоня жорстко лягає на талію, а друга впевнено підхоплює під спину, запобігаючи моєму ганебному падінню.

Повітря зі свистом виривається з легень, і я стопорюся за кілька сантиметрів від землі, зависнувши в дивному положенні обличчям до неба. Відчуття, ніби танцюю пристрасне танго, де партнер ефектно опускає дівчину до підлоги, нависаючи зверху.

От тільки наді мною опинився… Загорський.

Мить, очі в очі, і я зависаю...

Арктичний лід очей Мика зараз так близько, що можу розгледіти там навіть найдрібніші цяточки. Від нього приємно пахне: свіжістю, кедром і якоюсь ванільно-пряною ноткою, тож я мимоволі втягую в себе його запах.

Час для нас завмирає, як і стихають усі звуки навколо. Жар долоні обпікає навіть крізь пуховик, а м'ятне дихання приємно лоскоче вилицю.

Поки ми перебуваємо в такій двозначній позі, помічаю у вирах Загорського щире здивування. Та й я схвильована до мурашок по шкірі, а внизу живота тріпоче щось тепле, приємно стискаючись там у вузол.

Дідька лисого, чому в хлопця такі довгі й густі вії?..

Ми настільки близько, що навіть здається, ніби Микита зараз нахилиться нижче і…

— Мику, ти вирішив у героя пограти?

Увесь натовп його друзів починає іржати на повну горлянку, і марення лускає, наче мильна бульбашка.

Загорський різко кліпає, і в його очах зі швидкістю світла проноситься яскраве усвідомлення, кого саме він тримає. А обличчя перекошується так, ніби це не я, а смердючий скунс, хай йому грець.

— Зиміна, та щоб тобі!