Розділ 1. Після служби
У неділю я все-таки не поїхав у місто продавати кролів.
Не тому, що передумав. Просто вранці зламалася хвіртка, а за нею — моя рішучість. Кролі дивилися на мене так, наче знали: якщо я знову відкладатиму їхній корм, то в цій хаті ніхто не матиме права говорити про чужі гріхи.
Я підпер хвіртку старою дошкою, насипав їм сіна й пішов до церкви. До служби лишалося двадцять хвилин. Мені ще треба було перевірити, чи не капає зі стелі над північним вівтарем. Після дощу там з'явилася темна пляма. Я поставив під неї відро, і воно стояло посеред церкви, як ще один парафіянин, котрий не знав, куди себе подіти.
На подвір'ї вже чекала пані Галина з кошиком яблук. Вона завжди приносила щось до церкви й завжди казала, що це не пожертва, а просто врожай. Від пожертви можна відмовитися, від яблук — ні, бо тоді вони пропадуть.
— Отче, ви бачили? — запитала вона замість привітання.
— Що саме?
Вона показала телефон. На екрані була Маринка біля кав'ярні в місті. Нова куртка, розпущене волосся, усмішка, якої я давно не бачив удома. Під фотографією стояло коротке: «Сьогодні я просто Марина. Без списку справ і чужих очікувань».
Я прочитав двічі. Не тому, що не зрозумів. Просто слова влучили в мене швидше, ніж я встиг приготувати відповідь.
— Гарна фотографія, — сказав я.
Галина повела бровою.
— Ви так думаєте?
— Так.
— Люди різне пишуть.
— Люди завжди щось пишуть.
Вона опустила телефон, але не сховала.
— Ви ж священник. Вам видніше, що люди мають право писати.
Оце вже було не запитання. Вона підсунула мені до рук відповідальність, яку сама не хотіла нести.
— Я не священник її сторінки, — сказав я. — Я її чоловік.
Галина замовкла. Я теж. За ці роки я навчився, що мовчання в церкві має два види. Одне — коли люди моляться. Друге — коли чекають, що ти сам скажеш те, чого вони від тебе хочуть.
— А як же приклад для парафії? — нарешті спитала вона.
— Який саме приклад?
Вона глянула на яблука.
— Такий, щоб не було соромно.
Я відчув, як у мені ворухнулася звична відповідь: що сором — річ тонка, що не можна судити, що кожен має власний хрест. Усі правильні слова стояли напоготові, але жодне не було моїм.
— Якщо вам соромно за фотографію, можете не дивитися, — сказав я.
Пані Галина підняла очі.
— Ви захищаєте її?
— Я не хочу, щоб її обговорювали тут, поки вона сама не прийшла й не сказала, що їй потрібна розмова.
Це звучало сміливіше, ніж я почувався. Галина відсунула кошик на лаву.
— Я принесла яблука для дітей.
— Дякую. Вони зрадіють.
Вона пішла до церкви, не сказавши, чи погоджується зі мною. Я теж не був певний, чи погоджуюся.
Перед службою я побачив Маринку. Вона стояла біля бокового входу, застібаючи доньці куртку. Катя виросла за літо й тепер сердилася, коли хтось називав її маленькою. У руках вона тримала паперовий пакет із булочками.
— Ти прийшла, — сказав я.
— Я тут живу, — відповіла Маринка.
Вона не сказала це різко. Від того прозвучало ще серйозніше.
— Я не про це.
— Я знаю, про що ти. Ти питаєш, чи прийшла я на службу.
Катя простягнула мені булочку.
— Тату, це тобі. Мама купила. Я теж хотіла, але вона сказала, що одна з маком, а друга з сиром, і ти мусиш вибрати сам.
— Чому мушу?
— Бо ти завжди кажеш, що вибір — це відповідальність.
Маринка ледь усміхнулася. Донька вміла повторювати мої слова саме тоді, коли я не мав на них відповіді.
— Ти сьогодні будеш читати? — спитав я її.
— Ні. Я прийшла послухати.
— Добре.
— Не кажи «добре» так, наче я отримала дозвіл.
Я опустив очі на булочку.
— Не хотів так сказати.
— Знаю. Ти часто не хочеш, але виходить саме так.
Вона поправила Каті комір і зайшла всередину.
Під час служби я кілька разів губив місце. Не через те, що думав про фотографію. Я думав про обличчя людей, які вже її бачили, і про те, що кожен із них міг у ній побачити. Для когось — просто жінку в гарному одязі. Для когось — виклик. Для мене — усмішку, якої не вистачало в нашій кухні.
Коли співали, Маринка не співала. Вона стояла поруч із Катею й дивилася на свічку. Я не знав, чи молилася вона, чи просто стежила, як віск повільно сповзає по металевій підставці. Мені хотілося знати. Але я не мав права вимагати відповіді лише тому, що вона була моєю дружиною.
Після служби люди не розходилися. Вони зібралися біля столу в церковній залі, де мав бути чай і коротка розмова про ремонт даху. На стіні висів аркуш із попереднім кошторисом. Цифри були обведені синьою ручкою, ніби від цього могли стати меншими.
Першим заговорив Микола Петрович, староста.
— Треба вирішити, чи починаємо до зими. Майстри чекають завдаток.
— А звідки гроші? — спитала пані Галина.
— Частину зібрали. Частину можна позичити.
— Хто позичить?
Микола Петрович подивився на мене. Я знав цей погляд. Він не питав, чи можу я дістати кошти. Він питав, чи знову зроблю вигляд, що це не моя справа.
— Мама казала, що може допомогти, — відповів я.
— Ваша мама? — перепитала Галина. — Вона й так вам на все допомагає.
— Не на все.
Маринка взяла зі столу кошторис.
— Тут немає вартості матеріалів із другого рахунку.
Микола Петрович насупився.
— Який другий рахунок?
— Я просила надіслати мені пропозиції. Один майстер дав ціну на металочерепицю, другий — на ремонт крокв. Це різні роботи. У цьому кошторисі вони записані одним рядком.
Зала стихла. Маринка не підвищувала голосу, не звинувачувала. Вона просто розгорнула телефон і показала два повідомлення.
— Звідки в тебе ціни? — спитав я.
— Я написала майстрам. Ти був зайнятий.
— Я не знав.
— Ти не запитував.
Микола Петрович забрав у неї телефон.