Жінка священника

1

Розділ 1. Після служби

У неділю я все-таки не поїхав у місто продавати кролів.

Не тому, що передумав. Просто вранці зламалася хвіртка, а за нею — моя рішучість. Кролі дивилися на мене так, наче знали: якщо я знову відкладатиму їхній корм, то в цій хаті ніхто не матиме права говорити про чужі гріхи.

Я підпер хвіртку старою дошкою, насипав їм сіна й пішов до церкви. До служби лишалося двадцять хвилин. Мені ще треба було перевірити, чи не капає зі стелі над північним вівтарем. Після дощу там з'явилася темна пляма. Я поставив під неї відро, і воно стояло посеред церкви, як ще один парафіянин, котрий не знав, куди себе подіти.

На подвір'ї вже чекала пані Галина з кошиком яблук. Вона завжди приносила щось до церкви й завжди казала, що це не пожертва, а просто врожай. Від пожертви можна відмовитися, від яблук — ні, бо тоді вони пропадуть.

— Отче, ви бачили? — запитала вона замість привітання.

— Що саме?

Вона показала телефон. На екрані була Маринка біля кав'ярні в місті. Нова куртка, розпущене волосся, усмішка, якої я давно не бачив удома. Під фотографією стояло коротке: «Сьогодні я просто Марина. Без списку справ і чужих очікувань».

Я прочитав двічі. Не тому, що не зрозумів. Просто слова влучили в мене швидше, ніж я встиг приготувати відповідь.

— Гарна фотографія, — сказав я.

Галина повела бровою.

— Ви так думаєте?

— Так.

— Люди різне пишуть.

— Люди завжди щось пишуть.

Вона опустила телефон, але не сховала.

— Ви ж священник. Вам видніше, що люди мають право писати.

Оце вже було не запитання. Вона підсунула мені до рук відповідальність, яку сама не хотіла нести.

— Я не священник її сторінки, — сказав я. — Я її чоловік.

Галина замовкла. Я теж. За ці роки я навчився, що мовчання в церкві має два види. Одне — коли люди моляться. Друге — коли чекають, що ти сам скажеш те, чого вони від тебе хочуть.

— А як же приклад для парафії? — нарешті спитала вона.

— Який саме приклад?

Вона глянула на яблука.

— Такий, щоб не було соромно.

Я відчув, як у мені ворухнулася звична відповідь: що сором — річ тонка, що не можна судити, що кожен має власний хрест. Усі правильні слова стояли напоготові, але жодне не було моїм.

— Якщо вам соромно за фотографію, можете не дивитися, — сказав я.

Пані Галина підняла очі.

— Ви захищаєте її?

— Я не хочу, щоб її обговорювали тут, поки вона сама не прийшла й не сказала, що їй потрібна розмова.

Це звучало сміливіше, ніж я почувався. Галина відсунула кошик на лаву.

— Я принесла яблука для дітей.

— Дякую. Вони зрадіють.

Вона пішла до церкви, не сказавши, чи погоджується зі мною. Я теж не був певний, чи погоджуюся.

Перед службою я побачив Маринку. Вона стояла біля бокового входу, застібаючи доньці куртку. Катя виросла за літо й тепер сердилася, коли хтось називав її маленькою. У руках вона тримала паперовий пакет із булочками.

— Ти прийшла, — сказав я.

— Я тут живу, — відповіла Маринка.

Вона не сказала це різко. Від того прозвучало ще серйозніше.

— Я не про це.

— Я знаю, про що ти. Ти питаєш, чи прийшла я на службу.

Катя простягнула мені булочку.

— Тату, це тобі. Мама купила. Я теж хотіла, але вона сказала, що одна з маком, а друга з сиром, і ти мусиш вибрати сам.

— Чому мушу?

— Бо ти завжди кажеш, що вибір — це відповідальність.

Маринка ледь усміхнулася. Донька вміла повторювати мої слова саме тоді, коли я не мав на них відповіді.

— Ти сьогодні будеш читати? — спитав я її.

— Ні. Я прийшла послухати.

— Добре.

— Не кажи «добре» так, наче я отримала дозвіл.

Я опустив очі на булочку.

— Не хотів так сказати.

— Знаю. Ти часто не хочеш, але виходить саме так.

Вона поправила Каті комір і зайшла всередину.

Під час служби я кілька разів губив місце. Не через те, що думав про фотографію. Я думав про обличчя людей, які вже її бачили, і про те, що кожен із них міг у ній побачити. Для когось — просто жінку в гарному одязі. Для когось — виклик. Для мене — усмішку, якої не вистачало в нашій кухні.

Коли співали, Маринка не співала. Вона стояла поруч із Катею й дивилася на свічку. Я не знав, чи молилася вона, чи просто стежила, як віск повільно сповзає по металевій підставці. Мені хотілося знати. Але я не мав права вимагати відповіді лише тому, що вона була моєю дружиною.

Після служби люди не розходилися. Вони зібралися біля столу в церковній залі, де мав бути чай і коротка розмова про ремонт даху. На стіні висів аркуш із попереднім кошторисом. Цифри були обведені синьою ручкою, ніби від цього могли стати меншими.

Першим заговорив Микола Петрович, староста.

— Треба вирішити, чи починаємо до зими. Майстри чекають завдаток.

— А звідки гроші? — спитала пані Галина.

— Частину зібрали. Частину можна позичити.

— Хто позичить?

Микола Петрович подивився на мене. Я знав цей погляд. Він не питав, чи можу я дістати кошти. Він питав, чи знову зроблю вигляд, що це не моя справа.

— Мама казала, що може допомогти, — відповів я.

— Ваша мама? — перепитала Галина. — Вона й так вам на все допомагає.

— Не на все.

Маринка взяла зі столу кошторис.

— Тут немає вартості матеріалів із другого рахунку.

Микола Петрович насупився.

— Який другий рахунок?

— Я просила надіслати мені пропозиції. Один майстер дав ціну на металочерепицю, другий — на ремонт крокв. Це різні роботи. У цьому кошторисі вони записані одним рядком.

Зала стихла. Маринка не підвищувала голосу, не звинувачувала. Вона просто розгорнула телефон і показала два повідомлення.

— Звідки в тебе ціни? — спитав я.

— Я написала майстрам. Ти був зайнятий.

— Я не знав.

— Ти не запитував.

Микола Петрович забрав у неї телефон.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше