II-III.

— То я мала рацію! — замість того, щоб впустили щелепу — вкотре за сьогодні, — видушила я з себе коротке зауваження. Ненавиджу, коли це так, — в ситуаціях, що стосуються Калеба. А Гвенда та ще курва клята! Вона ж сніданками компенсувала не свої осінні пригоди, а новий раунд! Ну я їй покажу вранці! І псяку приперла, і Ролфі їй закортіло отримати, і упиря на горище про всяк випадок поселила. Мабуть, якщо засумує в товаристві приреченого мопса!

Дідька лисого їй, ще й імпотента, а не Ролфі!

Плювати, що він геть не на мій смак! Тепер вона його не отримає! Вранці встану раненько, зроблю сніданок й принесу йому у ліжко! Та спочатку переконаюсь, що один кровопивця, якого тут взагалі не повинно бути, забереться з будинку геть! Ви ж не думали, що я дозволю йому лишитись? Не після того, як він вчинив зі мною восени!

— Ти про той твій невеличкий зривчик? Ні, анітрохи, — похитав головою Калеб.

Ну звісно ж він у курсі всього, що відбувається в маєтку. Можливо, навіть дзвоники ті загадкові чув — це якщо він не є їх джерелом, — та в нього я не питатиму, хоч і розмірковувала про це раніше. Тепер, коли ми знов зустрілися — а я не очікувала цього в найближчі принаймні років п’ятдесят, — я радше вмру, аніж попрошу поради в цього вилупка.

— До речі, вона справді не знає, що я тут. Ніхто не знає. І ми усе залишимо так, добре? — лагодком запропонував вампір на додачу. Та трохи відсунувся вбік, запрошуючи увійти до кімнати, яку він самовільно зайняв як якийсь сквотер.

— Що ти взагалі тут робиш? І що за чортівню ти припер з собою?

Калеб глипнув на дзеркало позаду мене, хоч на хвилинку мені здалося, він перевіряв, чи немає там когось іще, й підібгав губи, зважуючи подумки, що саме мені розповісти. Так-так, нечисть, дещо прояснити все ж таки прийдеться.

— Чим менше дивишся, тим більше бачиш, — нарешті мовив він.

Йой, завше в того ікластого вилупка найкрутіші, найрідкісніші й найдієвіші реліквії.

Тож на горищі мене зустріло дзеркало Мінотавра… Ними був завішаний критський лабіринт, щоб жоден його гість чи то пак жертва, не вибрався з лігвища чудовиська. Пам’ятаю, як Калеб хвалився, що виграв мапу, яка веде до руїн, у покер — ну хто ж сяде грати в карти з цим пройдисвітом й шахраєм, навіть тітка Тільді відмовилася б, й не від зневаги, — й повиносив звідти усі дзеркала до найдрібніших друзок. Вони закляті так, щоб видовжувати та спотворювати простір, і трішечки — реальність. Тому бідолашні смертні не мали жодного шансу вибратися з того лабіринту, опинившись у пастці.

А придбав їх усі в Калеба чоловік, який магією не володіє, проте страшенно любить гроші. Він керує кількома закладами у Вегасі, тож якщо ви прийшли до казино та блукаєте від блекджеку до рулетки, а потім до бару, а звідти до гральних автоматів, й не можете знайти вихід, вітаю, ви опинились у стародавній дзеркальній людоловці.

Та, певно, одне дзеркало вампір лишив собі. Як і персня Гудіні. Я навіть не здивована.

— І навіщо ж ти встановив цю штукенцію тут?
— Щоб уникнути появи небажаних гостей.

— А казав, що чекав на мене, — схрестила я руки на грудях.

Здавалося, неможливо образитись на нього ще дужче, та в мене вийшло.

А ще й дурне серце тьохнуло, на одну незначну секундочку, коли я його побачила.

Вампір зауважив це. Інакше якого біса він так вишкірився й проспівав:

— Ні-ні, я справді скучив. Тому я тут.
— Це ненадовго, — похитала я головою.

— Невже ти досі сердита на мене?

Його подив здавався справжнім, та це ж Калеб Коркоран, жодному його слову, жодному вияву почуттів вірити зась.

— А немає за що?! Ти покинув мене на березі клятого озера! — визвірилась я й тицьнула пальцем йому у груди.

Дарма я зробила це.

Калеб одразу ж смикнув мене за зап’ясток та потягнув до кімнати. Намагатися прилипнути підошвами капців-ведмедів до підлоги — марна справа. І хоч би як я не опиралася, все одно опинилась всередині ще однієї спальні, меншої, аніж у мене. Чи то пак лігвища чудовиська іншого від Мінотавра штибу.

Відпустивши мою руку, вампір поспіхом затраскнув двері. Оце так небажання зустрічатися з місіс Кірк-Ліс! Якщо не хотів бачити мою матусю, не треба було аж сюди пертись!

— Щоб твоя рідня не приєдналась до нас.

Я лише пирхнула на його пояснення.

— Оце дивина! Раніше тобі подобалось проводити час з моєю ріднею. Й особливо без мене.

Приставивши пальці до перенісся, Калеб здавив його трішки, ніби страждав від головного болю й намагався його приглушити, а потім заперечно похитав головою.

— Ну чому ти завжди концентруєш увагу лише на негативі? Так, ми інколи розважалися з твоїми рідними в тебе за спиною, та ти завжди була на першому місці. Так, я полишив тебе в ущелині Данло, та я ж повернувся по тебе, хіба ні? Чому ти не врахувала це, га?

— О, вибач, мій герою, в мене від холоду тоді потьмарився розум! І я не звернула на це увагу. Бо через тебе ледь не закоцюбла, брудна ти свинюка!

Хоча, як на свинюку, виглядав він, як завше, магнетично з цим своїм розкуйовдженим темним волоссям й пустотливою посмішкою, що час від часу грала в нього на вустах. Ніби він перевіряв так, чи відійшла я вже, чи все ще лютую.

Взагалі-то Калебова правда, він повернувся. Десь хвилин за п’ятнадцять знов вигулькнув нізвідки, як раз в той момент, як я підняла зі дна озера підвіску — а що було робити? Знаю, не можна, та тоді я вважала, що зайва удача мені не завадить, — й намагалась згадати закляття, щоб вичаклувати ковдру — хоча телефон був би доречніший, — й розпалити багаття. Коли стільки років мешкаєш у затишному, повному сучасних технологій, будинку, першою у такому випадку спадає на думку панічна атака, не набір магічних слів, які майже завжди не римуються одне з одним й не співзвучні взагалі.

Вампір прийшов не з порожніми руками. Приніс з собою хутряну накидку й фляжку з фіалковим бренді. Спочатку я припустила, він забажає обміняти їх на останню частину везіння, якої йому бракувало. Аж ні, він просто загорнув мене в хутро, не одразу — хоч би як я змерзла, все одно брикалася, — обійняв та повернув додому. Не лишивши по собі вибачень, звісно. Він приберіг їх на наступний раз, коли потребуватиме чергової послуги зі зняття якогось прокльончика.