Розділ 17

– Ніка. Ніка. Ні! Не йди. Прошу тебе. Підведись. 

Стривожений голос Любомира пробудив Мар’яну зі сну. Коли вона розплющила очі, то побачила, що чоловік мотає по подушці головою. Його обличчя було сповнене невимовного болю з якого потрібно було негайно вибиратись.

– Навіщо? Навіщо знову? – продовжував з кимось розмовляти уві сні.

Мар’яна обережно торкнулась спітнілого обличчя чоловіка, намагаючись вирвати його з лап примари. Мир розплющив очі, не відразу, збагнувши де він знаходиться. 

– Все гаразд. Ти в мене в квартирі. Тобі щось наснилось.

Любомир запустив пальці у своє волосся, намагаючись прийти до тями. Не хотів, аби Мар’яна бачила його у такому стані, розбитого та розгубленого. 

– Не зважай. Таке іноді трапляється. 

Мар’яна знала, що Мир не схвалить, якщо вона допитуватиметься про його минуле й однаково спробувала зайти на заборонену територію.

– Поділись зі мною інколи це допомагає.

Дурне мишеня не знає куди лізе. Вважає, що може втручатись в його особисте життя й нишпорити там. Ще надто рано для цього, якщо узагалі можливо. 

– Я піду. – відкинув зі свого плеча її руку.   

Коли за чоловіком зачинились двері, Мар’яна з розчаруванням впала на подушку, що досі пахла Миром. Вона майже торкнулась його серця, як той знову замкнувся. Щось чи хтось, видирало його у неї. Повертало собі й не охоче відпускало. 

Любомир примчався до Альбіни, як завжди робив це, коли накривало. Наче змія оповила його з ніг до голови й нашіптувала на вухо слова від яких попускало. Щойно увійшовши у її кодло відразу помітила зміни в поведінці. Знервований, похмурий, те що стільки ліпила розсипалось прямо на очах. А все через бісову дівку, що з’явилась невідомо звідки. Стерво, вирішила затягнути його у своє болото, та навряд їй це вдасться, адже не знає з ким має справу. Вона знищить будь-кого, хто посміє Його відібрати в неї.

***

    Мар’яна дочитувала останні сторінки роману, коли до кафе вбіг Макар. Він завжди кудись поспішав, не випускаючи з рук телефону. Радо б щось змінив у своєму житті, проте не уявляв, як. Більшу частину свого життя працював на Мира. Постійні відрядження, ділові виїзди не залишали місця особистому. Окрім того, на його плечі ліг догляд за батьком, який останніх два роки сильно хворів.

– Привіт, мала, що читаєш? – жвавий голос чоловіка підіймав не тільки настрій, але й викликав позитивні емоції. Здавалось, той завжди був наповнений світлом і доброю енергією.

Мар’яна усміхнулась чоловікові, заразившись від нього добрим настроєм.

– Про любов.

– Все ту ж – одну, єдину?!

– І вічну. – додала, відклавши книгу. 

Макар зробив замовлення, не забувши позалицятись до молоденької офіціантки, що була не проти уваги з його боку. 

– Ти хотіла зі мною про щось поговорити?

Цього разу Мар’яна не вагалась. Їй було життєво необхідно знати правду.

– Хто така Ніка? 

Макар сьорбнув каву, не здивований поставленим питанням. Мала й так довго трималась, не розпитуючи в нього нічого.

– Ніка, моя сестра. На жаль, три роки тому вона померла.

–  Вибач. – через дурну цікавість чи то радше ревність зачепила за болюче.

– Все гаразд. За стільки років, я навчився з цим жити.

Мар’яна запнулась, не знаючи, чи продовжувати допитуватись про те, що її не стосується. Але хіба можливо було зупинитись, коли однією ногою стояла на краю. 

  – Хто вона Любомирові? 

– Мала, послухай. Мир мене уб’є, коли дізнається, що я тобі усе розповів.

– Тому дай відповідь тільки на це питання. – несло потоком нетерплячості, вона так близько від правди, аби просто піти й здатись.

– Ніка була його нареченою. Це все, що я можу тобі розповісти. Все інше тебе не стосується. То їхня історія. 

Макар поквапився йти. Мар’яна також не затрималась і пішла слідом. Вочевидь смерть коханої ранила Любомира та розбила його віру у стосунки. Проте, вона готова будь-що вилікувати його, будь-що зцілити його рани, аби тільки встав з мертвих. 

Пізно ввечері, коли Мар’яна нікого не чекала в двері постукали. Швидко накинувши халат, вона відчинила, не подивившись у вічко.

– Чому не запитуєш, хто? – Любомир влетів у квартиру, ледь не збивши дівчину з ніг.

– Не подумала. 

– Не подумала. Я дивлюсь, ти взагалі мало думаєш. – глянув гнівом в блакитні очі. – Після того, як нічого не вдалось з мене витягнути, ти вирішила докопатись до Макара.

– Він розповів тобі? Знову настигло розчарування у людяності і її простоті.

– А, ти думала, мабуть, що він твій друг. Я не один раз говорив тобі бути обачною і нікому не довіряти. – процідив крізь стиснуті зуби. Якщо здатний на емоції, то лише на злість. – Не лізь куди не слід. Затямила?

– Так. 

Протаранив кожним словом. Пропалив поглядом очей. Задзвенів голосом, що ще довго озиватиметься до неї. Думала, що він зараз роззирнеться та піде геть, але ні – залишився, бо одного приниження було недостатньо.

– Роздягайся. – скинув піджак, а за ним ділову сорочку.

– Я не спатиму з тобою. 

Зупинився в дверях спальні, здивований спротивом мишеняти. 

– Що змінилось? Я більше тебе не приваблюю? – наступав вороже, з впевненістю у своїй перемозі.

– Я не спатиму з тобою за наказом. 

Любомир зупинився пів кроку від Мар’яни, продовжуючи тиснути на неї своєю владою. Монстра якого притримував всередині себе вже було не зупинити. Схопив дівча за талію та притиснув до стіни. Мар’яна від аромату важкого парфуму, що встиг перемішатися з її власним запахом ледь не зомліла. Хапала ротом повітря, витримуючи на собі погляд холодних, пронизливих очей. Вони заледве витримували іскри, що літали між ними. Вловлювали емоції одне одного, позбавляючи себе свідомості. Марʼяна незчулась, як припала губами до тіла Любомира. До біса заборони, до біса правила, вона хоче його. Слабка, знесилена його уроками та повчаннями, готова віддатись чоловікові, що змінив її.