Глава XI. Темрява за повіками

Сон вимагає від людини простої довіри: заплющити очі й повірити, що прокинешся собою.

Стара Міра ніколи не різала теплий корж ножем. Казала, що метал забирає смак, хоча сама користувалася металевою ложкою, металевим горнятком і маленькою піччю, у якій більше було дротів та керамічних пластин, ніж вогню. Корж вона ламала пальцями, обпікаючись і сердито сичачи, наче щоразу забувала, що щойно витягла його з печі.

— Не дивись так, благословенна дівчинко. Від твого погляду він швидше не вистигне.

Іша сиділа на високому ослоні, не дістаючи босими ногами до підлоги. За вікном дзенькала вода в зрошувальних каналах, а на кухні пахло печеним зерном, олією й солодкою пастою, якою Міра вже встигла вимазати великий палець. Стареча рука тремтіла, коли вона піднесла шматок, проте до Ішиних губ дійшла безпомилково.

— Гарячий, — сказала Іша з повним ротом.

— Я попереджала.

— Ні.

— Тоді мала попередити. Це майже те саме.

Міра засміялася й витерла палець об край фартуха. Тканина була м’яка від безлічі прань, біля кишені темніла стара пляма, якої не брали ані вода, ані очищувальний порошок. Іша знала цю пляму. Знала тріщинку на горнятку, тихий гул печі й те, як Міра підтискала губи, коли вдавала суворість. Усе стояло на своїх місцях. Навіть світло падало через вузьке вікно саме так, як мало: теплим прямокутником на стіл, на зморшкуваті руки й на крихти, які Міра потім змете в долоню, хоча завжди казала, що птахам теж треба їсти.

— Коли виросту, я всіх врятую, — повідомила Іша.

— Усіх?

— Усіх.

— Тоді почни з коржа. Він пропадає.

Іша взяла ще один шматок. Тепер ноги вже діставали до підлоги, а ослін став нижчим. Міра не змінилася. Лише вікно було відчинене, й за ним замість ранкового дзвону води чувся сміх Інд.

Іша вибігла в коридор із коржем у руці. Білі стіни повертали прохолоду долоням, під босими стопами ледь тремтіла підлога від прихованих насосів. Інд чекала за поворотом, притискаючи до грудей оберемок тонких сріблястих риб. Вони були вирізані з пакувальної плівки, кожна завдовжки з долоню, з кривими хвостами й намальованими очима. В Унгарі таких риб не водилося. Інд запевняла, що на її батьківщині вони вміли вистрибувати з води й коротко летіти, але Іша їй не вірила.

— Ти принесла нитку?

— Ти сказала принести корж.

— Я сказала принести нитку.

— Тоді навіщо я принесла корж?

Інд подивилася на надкушений край.

— Бо ти голодна.

— Тепер уже ні.

— Значить, усе вийшло.

Вони натягнули нитку через порожню залу медитації, від вентиляційної решітки до світлового карниза, й почепили на неї сріблястих риб. Потік повітря підхопив легкі хвости. Риби затремтіли, розвернулися й попливли над рядами складених килимків, нечутно б’ючись носами одна об одну. Одна відчепилася й сіла Інд на волосся. Іша затиснула рот долонею, але сміх усе одно вийшов крізь пальці.

— Тихо, — прошепотіла Інд і засміялася голосніше.

Вони мали прибрати все до ранкової практики. Не прибрали. Коли люди почали заходити до зали, сріблясті риби вже плавали під стелею, відкидаючи на білі стіни рухливі лусочки світла. Хтось обурився. Хтось не втримав усмішки. Один зі Старців зупинився посеред проходу, підняв голову й довго стежив за рибою, яка ніяк не могла обминути світильник.

Іша чекала догани. Інд стояла поруч так близько, що їхні лікті торкалися. Старець опустив погляд.

— Після практики знімете.

— Так, Старцю, — відповіла Іша.

— Усіх.

— Так.

— Навіть ту, що над входом.

Інд знову почала сміятися. Старець уже йшов до свого місця, але Іша бачила, як ворухнувся край його рота.

Вони сіли серед інших. Сріблясті риби плавали над головами, повітря пахло чистою тканиною, оліями й водою з внутрішнього саду. Знайомий голос рахував дихання. Не вимагав тиші, лише нагадував звільнити для неї місце.

Вдих.

Риба над світильником повільно розвернулася.

Пауза.

Тепла долоня лягла Іші між лопатками.

Видих.

Міра сиділа ліворуч, хоча ніколи не приходила до цієї зали. Інд сиділа праворуч, уже без сріблястої риби у волоссі. За їхніми спинами дихала вся громада. Подихи сходилися в один повільний рух, і Іша відчувала кожен так близько, ніби мала достатньо місця всередині себе для всіх.