Глава X. Мовчання, що слухає

Є дороги, що повертають людину до свого вогню. Є голоси, які можуть привести до нього когось іншого.

Рука Адвена не одразу лягла їй на спину. Спершу він тільки втримував їх обох — посохом, напруженою ногою, усім тілом, що хитнулося від її удару й не впало. Потім долоня повільно піднялася, торкнулася між лопатками й притиснула Ішу ближче, наскільки дозволяли ремені, меч і тверді краї принесених речей. Рухові бракувало сили, яку вона пам’ятала в його руках, але в ньому не лишилося тієї нерухомості, з якою він прийняв перший дотик.

Іша заплющила очі. Тканина під щокою була гаряча, суха й шорстка від піску; серце за нею билося швидко, хоча Адвен стояв нерухомо. Від нього пахло пилом, старим металом, потом і мертвим холодом руїн, якого не могла дати ранкова пустеля. Десь під цим лишався знайомий запах диму з їхнього вогню. Вона вчепилася в нього ще сильніше, наче саме дим доводив повернення краще за руки, що нарешті обійняли її у відповідь.

Сльози вже не можна було зупинити, тож Іша перестала намагатися. Вони йшли беззвучно, залишаючи темні плями на його одязі, й одразу висихали по краях. Адвен не казав, що все добре. Не гладив її по волоссю, не вимовляв порожніх слів, від яких нічого не ставало правдою. Тільки тримав. Цього мало вистачити; ще кілька хвилин тому вона не знала, чи матиме навіть це.

Потім його коліно здригнулося.

Рух був малий, майже непомітний серед її уривчастого дихання, але Іша відчула його всім тілом. Вага Адвена змістилася на посох, рука на її спині напружилась, а край якогось твердого предмета між ними натиснув під ребра. Вона відступила на пів кроку. Адвен не відпустив одразу; пальці затрималися на її плечі, наче рука ще не отримала звістки, що обійми скінчилися.

Тепер Іша побачила його обличчя зблизька. Пісок зібрався в кутах очей і в короткій щетині, губи потріскалися, а відкрита шкіра обличчя почервоніла від сонця й під пилом мала тьмяний, хворобливий вигляд. Він дивився на неї свідомо, впізнавав, але погляд час від часу втрачав різкість, ніби між двома ударами серця йому доводилося повертати світ на місце. На скроні не було крові. На одязі теж не проступало свіжих темних плям. Проте ремені врізалися в плечі так глибоко, що тканина під ними зібралася твердими складками, а права нога стояла трохи попереду, майже без ваги.

Іша провела долонею по щоці, стираючи мокре. Друга рука ще лежала на його боці.

— Я боялася, що ти не повернешся.

— Я теж.

— Ти боявся? — Іша підняла голову.

— Що не повернуся до полудня. Тоді ти підеш за мною й сама опинишся в небезпеці.

Кілька секунд Іша дивилася на нього. Він справді відповів: не відступив у мовчання й не вдав, ніби страху не було. І все ж устиг розкласти цей страх на час, дорогу й наслідок для неї, наче майже сказане вже стало новою пасткою, яку треба було позначити камінням.

— Якщо ти тут упадеш, я тебе не донесу.

В очах Адвена щось змінилося — не усмішка, для неї йому бракувало води й сил, але коротке розуміння, що удар повернувся туди, звідки прийшов. Він кивнув так серйозно, ніби Іша повідомила важливу частину маршруту.

— Тоді краще не падати.

— Оце вже справжній план.

Вона відступила ще на крок і нарешті роздивилася все, що він приніс на собі. За плечем висів темний складений пристрій, обгорнутий ковдрою там, де край торкався спини. На одному боці бився невеликий металевий казанок, на другому — дві фляги, одна стара й знайома, друга чужа, в подряпинах і сірому пилі. Меч тепер лежав у темних піхвах і тягнув перев’язь униз. Короткі ремені, пакунки й загорнуті дрібниці були прив’язані там, де ще лишалося місце. Повертався не чоловік із розвідки, а рухома купа металу, тканини й виснаження, яку тільки впертість досі тримала у формі людини.

— Кров є?

— Немає.

— Нові рани?

— Жодної.

— Голова паморочиться?

— Коли стою — менше.

— Дуже корисне уточнення.

Іша простягнула руку до ременя казанка. Вузол затягнувся під вагою й не піддався пальцям. Адвен спробував допомогти, але рука пішла не до того кінця ременя; він зупинився, вдихнув і почав знову, вже повільніше.

— Не тут, — сказала Іша. — До тіні.

— Спочатку речі.

— Речі не знепритомніють.

— Термінал може впасти.

— Тоді не кидай його.

Вона повернулася по спис. Той лежав на схилі нижче, наполовину зануривши вістря в пісок. До нього було лише кілька кроків, та коли Іша нахилилася, спина нагадала про ніч біля мітки й довге стояння одним тупим натиском під попереком. Вона випросталась обережніше, витерла вістря сухою травою й озирнулася.