Глава IX. Дорога в обидва боки

Людина позначає шлях камінням, щоб повернутися. Страх дивиться на ті самі знаки й питає, хто піде ними, якщо вона не зможе.

Перша мітка лишилася позаду, і майже відразу разом із нею зникло відчуття, що Адвен ще стоїть біля оази.

Вогонь між пальмами деякий час тримався над нерівністю схилу — червона пляма, надто мала для тепла й достатня, щоб раз по раз тягнути погляд назад. Потім земля піднялася ще трохи, закрила нижні гілки, постать Іші й останній край світла. Залишилися тільки верхівки пальм, чорні проти неба. Ще кілька кроків — і не стало навіть їх.

Адвен не зупинився. Посох ішов попереду хворої ноги, знаходив твердіший ґрунт під сипким верхнім шаром і приймав вагу там, де стегно починало нити сильніше. Шкіряний міх лежав уздовж лівого боку. Холодна волога вже проступила крізь підкладену тканину й торкалася одягу при кожному кроці. Меч тягнув пояс праворуч; загорнута в тканину металева фляга лежала ближче до спини й не билася об нього. Решта вантажу майже не відчувалася. Він ішов швидше, ніж вони йшли цією дорогою вперше.

Тоді Іша щойно вийшла з кріосну й іще вчила тіло простих речей. Її руки тремтіли, у голові тримався туман, проте саме крок Адвена був коротшим і важчим. Він ніс більшу частину речей, свіжі пов’язки тримали кров під одягом, а меч дедалі нижче опускався в руці. Іша йшла трохи збоку, щоб бачити його обличчя; коли він спіткнувся, саме вона змусила його сісти й відміряла воду так, наче вже тоді відповідала за те, чи зробить він наступний крок. До оази він дістався лише для того, щоб знепритомніти біля води.

Тепер рани закрилися, сон повернув частину сил, прохолодна ніч не випалювала повітря з грудей, а вантаж був значно легшим. Адвен міг тримати темп, який дозволяло його власне тіло, й оаза зникала за спиною швидше, ніж тоді наближалася попереду. Це мало б бути простим доказом, що він відновлюється.

Натомість швидкість одразу позначила іншу відсутність. Тепер поруч не було людини, яка помічала втому раніше, ніж він погоджувався її визнати; нікому було сказати сісти раніше, ніж тіло скаже це падінням. Тиша за спиною не була тишею пустелі: у ній бракувало Ішиних кроків, шурхоту її одягу, короткого невдоволеного звуку, коли пісок ішов з-під ноги. Ще кілька днів тому Адвен не знав жодного з цих звуків. Тепер їхня відсутність ішла поруч виразніше, ніж власна кульгавість.

Адвен вибрав рисунок із чотирьох зірок над темним зламом гряди й тримав його трохи правіше від напрямку руху. Зорі не стояли на місці, але принаймні рухалися чесно. Земля була гіршою. У темряві пологий схил міг здаватися рівниною, невелика западина — проваллям, а бархан, який можна обійти за кілька хвилин, виростав у чорну стіну без кінця. Найближчі обриси проступали досить чітко, щоб він не врізався в камінь. Та сам камінь міг лежати за три кроки або чекати там, куди Адвен дійде лише за сотню.

Першу наступну мітку Адвен склав біля роздвоєного кам’яного виступу. Три камені в основу, два вище, смуга очерету під верхній. Він відійшов у бік, повернувся, обійшов пірамідку й подивився на неї з напрямку руїн. Звідти світлий край було видно гірше. Довелося розібрати верх, повернути очерет і скласти знову. Мітка забрала більше часу, ніж мала. Наступна — теж. Пустеля не хотіла зберігати в собі людський намір. Камені лежали незручно, рослинні смуги вислизали, пісок під основою осідав. Коли Адвен випростався після третьої пірамідки, стегно налилося тупим болем, а бік під ременем міха почав пульсувати в такт крокам. Він послабив ремінь, пересунув тканину під швом і перевірив її пальцями. Мокра. Не наскрізь, але вже значно більше, ніж біля оази.

Він відпив із міха, не зупиняючись надовго. Вода мала слабкий присмак сирої шкури й диму. Частина вже дісталася піску, тому берегти решту до останньої краплі не мало сенсу. Герметична фляга лежала за спиною, загорнута в тканину й недоторкана. Вона належала дорозі назад. Від цієї думки її вага стала виразнішою.

Далі почалася світла западина. Удень вона здавалася б лише ділянкою іншого ґрунту, але вночі блідий пісок тримав над собою слабке небо й нагадував висохлу воду. Адвен перетнув її навскіс. За нею земля мала піднятися кам’яними хвилями, а темний злам гряди — лишитися праворуч.

Гряда лишилася. Кам’яних хвиль не було.

Він пройшов ще трохи, сподіваючись, що темрява просто ховає зміну рельєфу. Ґрунт під ногами ставав дедалі м’якшим. Посох входив глибше, пісок зсувався під підошвами, і кожен крок вимагав майже стільки ж сили, скільки короткий підйом. Адвен зупинився, подивився на зоряний рисунок, потім назад, туди, де западина вже зливалася з рештою пустелі.

Він обігнув великий бархан не з того боку. Вийшов паралельно до потрібного напрямку й тепер ішов правильно лише в найнебезпечнішому значенні цього слова: правильно — але не туди.

Думка повернутися до останньої мітки була неприємною саме тому, що не мала заміни. Він міг зрізати навпростець, поклавшись на зорі, але тоді одна невидима западина легко стала б другою помилкою. Адвен розвернувся. Власні сліди ще трималися на схилі, проте вітер уже згладжував краї. Він ішов ними назад, доки не побачив світлу риску очерету під каменем.

Мітка стояла. Дорогу вона не знала, а лише пам’ятала, де він уже помилився.