Розділ 12. Без свідків

Дозвіл на повторне випробування прийшов о четвертій сімнадцять — за вісім днів до призначеної дати.

Лея знала точний час, бо з третьої сорок сиділа навпроти секретаря технічної комісії й спостерігала, як він перекладає її заяву з лівого краю столу на правий, приймає двох викладачів, підписує рахунок за захисне скло й просить помічника знайти печатку, яка весь цей час лежала під рахунком.

— Двадцять п’ятого числа, десята ранку, — сказав секретар, притискаючи червоний відбиток до останньої сторінки. — Лабораторна магістраль, без публіки. Представник Бюро, професор Берн і двоє незалежних інженерів.

— Дякую.

— Подякуєте, якщо пройдете. За повторний ковпак Академія виставить факультетові рахунок.

Лея вийшла з кабінету, тримаючи дозвіл двома руками. У коридорі було порожньо: заняття завершилися, фестивальні гості роз’їхалися, навіть ятку з кавою біля сходів уже розібрали. На дошці лишилися світлі прямокутники там, де тиждень висіли афіші.

Даміана вона знайшла в оранжереї. Після фестивалю скляну залу закрили для відвідувачів, але чароправники ще мали там семінар про відповідальність за біомагічні патенти. Коли Лея відчинила бічні двері, останні студенти саме розходилися.

Він стояв біля кафедри, складаючи папери. Побачив її обличчя й не спитав, якою була відповідь.

— Коли?

— Двадцять п’ятого. О десятій.

Даміан усміхнувся широко й зовсім не по-світському. Від цього виразу він здавався молодшим, ніж за столом у Вейрів.

— У нас вісім днів.

— Сім із половиною. І треба виготовити нові опори.

— Я знав, що радість триватиме недовго.

Лея підійшла ближче й подала дозвіл. Даміан прочитав усі три сторінки, включно з переліком обмежень.

— Вони залишили за собою право припинити тест при першому перевищенні.

— Так і повинно бути.

— Пані Тарен прийде.

— Це добре.

— Ти справді так думаєш?

Лея забрала папери.

— Хочу, щоб вона бачила виправлення. Може, тоді й про співбесіду знову говоритимемо.

Тепер страх мав точну форму: червона стрілка, дві десятих затримки, біла тріщина в накопичувачі. Таке принаймні можна було виміряти.

В оранжереї гасили службові світильники. Залишилися тільки зовнішні вогні міста, розмиті склом і листям високих рослин. Даміан узяв зі столу пальто.

— Є коротший шлях через верхню галерею, — сказав він. — Центральний вихід уже зачиняють.

Вони піднялися вузькими металевими сходами. Під час фестивалю тут висіли десятки світлових куль, та тепер робітники зняли більшість, і над доріжкою лишилося лише кілька теплих вогнів. Унизу темніли крони, від вологого ґрунту йшов запах весняного лісу.

Лея йшла попереду. На повороті перстень зачепився за металеву сітку поручня. Вона вивільнила руку й зупинилася.

— Твоя мати мені сподобалася, — сказала вона.

— Це небезпечне визнання. Вона вирішить, що має право писати тобі безпосередньо.

— Уже написала. Запросила на чай наступного тижня.

— Співчуваю.

— А твій батько мав рацію.

Даміан сперся рукою об поручень.

— Сьогодні всі вирішили зіпсувати мені вечір правдою?

— Ти справді не говориш про важливе, доки воно не стає публічним.

— На відміну від тебе, яка вигадує нареченого, щоб уникнути однієї розмови.

Даміан відповів надто швидко й не всміхнувся. Лея міцніше стиснула папери.

— Я принаймні визнаю, що зробила дурницю.

— А я, на твою думку, не визнаю?

— Ти все перетворюєш на умову, виняток або дотепну репліку. Навіть коли запропонував перстень, сказав тільки, що хочеш бути переконливим.

— Ти знову питаєш, навіщо я це зробив?

— Питаю. І хочу почути відповідь без лазівки.

За склом галереї проплив аеромобіль. Його бічні вогні на мить освітлили Даміанове обличчя й зникли за дахом.

— Бо хотів мати причину бути поруч із тобою, — сказав він. — Спочатку погодився через роботу, симпатію і впевненість, що ми обидва достатньо розумні, щоб не ускладнювати. А потім побачив перстень удома й подумав, що хочу дати тобі саме його. Це було нерозумно, але я все одно цього хотів.

Лея стиснула папери. Край дозволу врізався в долоню.

— Чому не сказав?

— Ти й так боялася тієї вечері. А я… Мені було простіше вдати, що це частина нашої вистави.

— Мені теж подобається, — сказала вона.

— Що саме?

— З тобою мені добре. Навіть коли сваримося над кресленнями. А тоді, під парасолею… я хотіла, щоб до зупинки було далі.

Вона поклала дозвіл на вузький виступ біля скла. Даміан стояв на відстані одного кроку, нерухомий і дуже уважний.