Розділ 10. Останній трамвай

За кілька днів після поїздки до депо Лея з’ясувала дві речі: механічний запобіжник не можна припасувати до старої дуги без нової опори, а Даміан вечорами приносить жахливу каву.

— Вона холодна, — сказала Лея, відсунувши чашку.

— Я ніс її через два корпуси.

— Вона була холодна ще до того, як ти вийшов із кав’ярні.

— Тоді звинувачуй заклад. Я лише посередник.

— У твоїй роботі є розділ про відповідальність посередника.

Даміан перегорнув сторінку конкурсної концепції й закреслив щось на полях.

— Щойно скоротив.

Вони займали кутовий стіл у лабораторії. Решту приміщення вже опечатали на ніч, залишивши їм одну робочу лінію та дозвіл до десятої. За високими вікнами темнів кампус. Фестиваль уже завершився, і тепер із дворів знімали прикраси: частина ліхтарів згасла, частина висіла на півдорозі до землі, наче свято втомилося й не встигло роздягнутися.

На стенді замість пошкодженого накопичувача стояв навчальний, і три нові запобіжники чекали під’єднання. Лея вже двічі переробила опори й тепер напилком знімала з латунної пластини зайву товщину.

Даміан читав журнали депо. На підлозі біля нього лежала стопка справ про несправні автономні артефакти, яку він приніс з міського архіву. За останню годину він майже не жартував.

— Послухай, — сказав він. — Виробник установив сигнальну систему на складському ліфті. Власник замінив накопичувач на потужніший, сервісна майстерня погодила налаштування, а інспектор перевірив кожну частину окремо. Під час роботи сигнал не встигав за кабіною.

— І кого визнали винним?

— Власника. Він змінив систему.

— Але майстерня погодила.

— Вона перевірила, чи накопичувач не перегріває контур. Не швидкість сигналу.

Лея поклала напилок.

— Тобі потрібен обов’язок перевіряти взаємодію після будь-якої зміни, яка зачіпає режим роботи.

— Будь-якої — надто широко. Якщо власник замінить дверну ручку, йому доведеться випробовувати весь ліфт.

— Тоді зміни енергетичної потужності, швидкості, навантаження або керувального контуру.

— І документ із переліком сумісних замін від виробника.

Він записав формулювання, помовчав і додав:

— Професор Лойд назве це бюрократичним чудовиськом.

— Скажи, що воно принаймні не падає на людей.

— Ти підеш зі мною на захист?

Лея підняла очі. Запитання прозвучало буденно, але він не просив її сидіти в залі як наречену.

— Якщо мене пустять.

— Технічного консультанта зобов’язані пустити. Я перевірив.

— Тоді піду.

Даміан кивнув і повернувся до записів. Лея знову взяла напилок. Кілька хвилин лабораторію наповнювали тільки сухий звук металу та шурхіт паперу.

З Ірмою працювати було інакше: подруга співала уривки пісень, забувала слова, сварилася з рослинами й кожні пів години згадувала про їжу. Даміан умів мовчати так, що Лея не відчувала потреби заповнювати паузу. Його присутність не відволікала від роботи; вона ставала частиною вечірнього порядку — портфель на сусідньому стільці, рука з пером біля краю її креслення, темний силует у світлі настільної кулі.

Перстень майже не реагував. Лише іноді, коли Лея під’єднувала слабкий тестовий контур, під каменем з’являлося м’яке світло. Вона вже майже звикла до цього і перестала щоразу відсмикувати руку.

О дев’ятій Даміан дістав із портфеля два загорнуті пакунки.

— Це ще одна кава?

— Я здатен учитися на помилках. Сир, хліб, яблука.

— Ти вкрав вечерю з родинного дому?

— Мати наказала кухарці зібрати мені їжу. Учора застала мене за вечерею із сухарів і вирішила, що Академія утримує студентів у голоді.

Вони сіли на широкий підвіконник. Сир був гострий, хліб — іще трохи теплий, а яблука Даміан розрізав складаним ножем на надто рівні часточки.

— Твій батько сердиться через комісію? — запитала Лея.

Ніж зупинився біля серцевини.

— Поки що він сердиться через те, що дізнався про заручини з вісника.

— Я можу написати твоїй матері.

— Не варто. Завтра ми вечеряємо з ними. Вона запросила нас обох.

— Уже завтра?

— Запрошення лежить у твоєму портфелі. Я поклав удень і сподівався знайти кращий момент.

Лея витерла пальці серветкою й дістала кремовий конверт. Її ім’я було виведене темно-сірим чорнилом. Унизу Елара Вейр власноруч дописала: «Без академічних мантій, але з апетитом».

— Ти міг попередити.

— Попереджаю за добу. Твоя мати дала мені двадцять хвилин на вокзалі.

— Вона не знала, що ти несправжній.

Даміан поклав ніж на серветку.