Розділ 4. Перший день нареченого

О дев’ятій ранку вокзал Вельгара пахнув вугляним димом, гарячим тістом і мокрою вовною.

Дощ закінчився перед світанком, але під скляним склепінням і досі падали важкі краплі. Вони розбивалися об капелюхи, лави й валізи пасажирів, яких ранкові потяги викинули на перони разом із газетами, букетами та поганим настроєм. Над натовпом плавали світлові номери колій. Кожен змінював колір, щойно диспетчер переводив рунну стрілку.

Лея стояла біля третього виходу й намагалася не поправляти комір пальта зайвий раз. Ірма застебнула його сама, відсунула Лею від дзеркала й заявила, що наречена, яка вшосте перевіряє ґудзики, викликає підозри.

До прибуття потяга лишалося шість хвилин. Даміана не було.

Їхня угода дозволяла зупинити будь-яку дію, однак нічого не говорила про випадок, коли одна зі сторін зникла до початку вистави. Лея вже уявила, як пояснюватиме матері, що наречений запізнився на власне знайомство через юридичну обережність.

— Ти дивишся на годинник так, ніби можеш оштрафувати хвилини, — пролунав знайомий голос.

Даміан вийшов із-за кіоску з газетами. На ньому було довге графітове пальто, темний жилет і краватка кольору молодого вина — досить святкова, щоб сподобатися Мірені, але не настільки, щоб виглядати підготовленим до весілля. У руці він ніс невеликий букет кремових нарцисів.

— Ти запізнився.

— Потяг ще не прибув.

— Ти мав бути тут о дев’ятій.

— Я був. Купував квіти твоїй матері. Наречений, який приходить із порожніми руками, не переживе першої перевірки.

Він подав їй згорнуту газету. На першій шпальті надрукували програму Відкритих Веж і карту перекритих вулиць.

— Для батька. Тут є стаття про фабричні стандарти артефактів. Якщо розмова стане небезпечно особистою, спитай його думку.

— Ти підготував шляхи відступу?

— Сподіваюся, дорогою він читатиме.

Гучний дзвін прокотився під вокзальним склепінням. Світловий номер третьої колії став золотим, і за дальніми опорами засичала пара. Лея відчула, як скринька з перснем тисне крізь шкіру портфеля, хоча лежала на самому дні.

— Остання можливість піти, — сказала вона.

Даміан глянув не на перон, а на неї.

— Ти хочеш, щоб я пішов?

— Ні.

— Тоді поправ мені краватку. Твоя мати має побачити природний жест.

Краватка не потребувала допомоги, та Лея все одно торкнулася вузла, вирівняла його на ширину нігтя і забрала руку. Під пальцями тканина була прохолодною після вулиці.

— Надто старанно, — зауважив Даміан. — Тепер я схожий на людину, яку щойно оглянули перед парадом.

Посміхнутися виявилося корисно: саме цієї миті з потоку пасажирів виринула Мірена.

Матір було неможливо не помітити. На тлі дорожніх сірих і коричневих пальт її сливова накидка рухалася окремою яскравою хвилею. В одній руці вона тримала капелюшну коробку, другою керувала носієм із візком, а ще якимось способом устигала озиратися й гукати чоловіка.

— Леє!

За хвилину донька опинилася в міцних обіймах, отримала поцілунок у чоло й запитання, чому така худа. Орлан Варен ішов слідом, несучи дві валізи та футляр із кристалами. Він мав вираз обличчя людини, яка ще в потязі зрозуміла, що найняти носія було б дешевше, ніж сперечатися з дружиною. Він поставив багаж і притис Лею до себе однією рукою.

— Доню!

Цього слова вистачило, щоби брехня, яка в лабораторії здавалася незграбним розв’язанням, стала важкою й особистою.

— Татонько. Як доїхали?

— До Лемського мосту добре. Потім сусід у купе вирішив показати всім співочого тхора.

— Він виконував народні балади, — заперечила Теса, з’являючись із-за його плеча. Старша сестра коротко підстригла темно-русяве волосся і мала модний вигляд. У руках вона несла плаский пакунок із написом «Не згинати», уже зігнутий у двох місцях. — Точніше, господар так вважав.

Тітка Селіна вийшла останньою, тримаючи невелику валізу, парасолю й клітку з білим поштовим голубом.

— Не дивись так, — сказала вона Леї. — Академічна пошта бере потрійний тариф у фестивальні дні. А Хміль хоча б знає, де ми живемо.

За нею ступав Ровен.

Високий, рудуватий, у доброму, але явно позиченому для столиці пальті. Він ніс решту Тесиних пакунків і виглядав не майбутнім нав’язаним чоловіком, а людиною, яка погодилася на поїздку, не уточнивши обсяг багажу.

Мірена нарешті побачила Даміана.

Її погляд почав із темного пальта, затримався на квітах, оцінив поставу і врешті-решт повернувся до обличчя. Лея знала цей огляд: так мати приймала нову партію тканини, не торкаючись її до завершення візуальної перевірки.

— Мамо, тату, це Даміан Вейр.

Він ступив уперед і простягнув Орланові руку.

— Радий нарешті познайомитися.

Слово «нарешті» було безпечним: могло стосуватися і заручин, і десяти хвилин очікування. Орлан потис руку, не поспішаючи відпускати, наче перевіряв не силу, а те, чи Даміан захоче перетворити знайомство на змагання. Даміан витримав без зайвої усмішки.