Будинок на Бульварно-Кудрявській

Чорний кросовер плавно припаркувався у тісному, затіненому старими каштанами дворику на Бульварно-Кудрявській, 11. Будинок виявився класичною київською архітектурою кінця дев'ятнадцятого століття: масивна цегла, високі арки й глибокі, похмурі під'їзди, від яких віяло столітньою сирістю.

Макс і Яна піднялися на другий поверх крученими дерев'яними сходами, які рипіли від кожного кроку. Квартира №9 зустріла їх важкими дубовими дверима, що повністю почорніли від часу. Але найдивнішим був замок. Замість звичайного сучасного серцевинного механізму на дереві височіла масивна бронзова пластина з химерним різьбленням — трикутник, у центрі якого зяяла кругла заглибина.

— Це контурний замок Гільдії, — тихо прошепотіла Яна, озираючись на порожні сходи. — Звичайним ломом чи відмичкою сюди не залізеш. Він реагує лише на кровний ключ.

Макс мовчки дістав із кишені свою монету Старшого Інженера. Метал під пальцями миттєво відгукнувся знайомим, гарячим пульсом. Хлопець підніс артефакт і впевнено вставив його у круглу заглибину на бронзовій пластині.

Усередині дверей щось важко, металево хруснуло. Замок провернувся сам собою, і дубові двері з гнітючим рипінням повільно відчинилися всередину, впускаючи їх у повну темряву.

Проте всередині на них чекало розчарування. Квартира була абсолютно порожньою. Жодних серверів Харона, жодних таємних кімнат чи стопок магічних щоденників батька. Лише голі обдерті стіни, товстий шар багаторічного пилу на паркеті та старі газетні обривки в кутках. Час і мародери давно вигребли звідси все, що мало бодай якусь цінність у білому світі.

Макс пройшовся порожніми кімнатами, відчуваючи, як у грудях знову підіймається знайома філософська порожнеча.
— Тут толком нічого немає, Яно, — хмуро кинув він, обмацуючи порожні підвіконня. — Батько зачистив за собою все, коли оцифрував Контур.

— Зачекайте, — раптом пролунав хрипкий жіночий голос із коридору.

Макс і Яна миттєво обернулися, інстинктивно готуючись до оборони. На порозі квартири стояла літня жінка — охайна старенька в синьому халаті та в'язаній шалі. Вона тримала в руках швабру й підозріло мружилася, розглядаючи непроханих гостей крізь товсті скельця окулярів.

— А що це ви тут робите, молоді люди? — суворо запитала вона, перегороджуючи вихід. — Ця квартира зачинена вже більше двадцяти років. Сюди ніхто не має права заходити. Ви хто взагалі такі будете? Злодії?

Макс зробив крок уперед, ховаючи монету в кишеню, і спокійно, лагідно посміхнувся. Його погляд знову став м'яким і людським, як під час розмови зі Степанівною.

— Доброго дня. Не хвилюйтеся, ми не злодії, — чітко й легко заговорив він. — Мене звати Максим. Я... син Віталія та Олени, які жили тут колись. Я повернувся, щоб знайти бодай щось, що залишилося від мого дитинства.

Сусідка раптом заніміла. Вона опустила швабру, протерла окуляри хустинкою і втупилася в обличчя Макса.

— Господи... Маленький Максимко? — її голос миттєво втратив усю суворість і затремтів від хвилювання. — Очі... Очі точнісінько як у твоєї мами Олени! А я ж пам'ятаю, як Галя втікала з тобою на руках у ту страшну ніч, коли Віталій зник...

Вона швидко розвернулася і почовгала до своєї сусідньої квартири, кинувши на ходу: «Чекайте тут! Не йдіть нікуди!»

За хвилину старенька повернулася, тримаючи в руках невеликий, щільно замотаний у пожовклу марлю пакунок, перев'язаний старою мотузкою. На тканині виднілися сліди сухого воску.

— Твоя бабуся Галя, перед тим як померти, таємно приїздила сюди років десять тому, — зашепотіла сусідка, передаючи вантаж прямо в руки Максу. — Вона не наважилася зайти у квартиру, боялася чогось. Але зайшла до мене. Віддала цей пакунок і сказала: «Якщо мій Максимко колись подорослішає, знайде цю адресу і відкриє двері своїм ключем — віддай це йому особисто в руки. Це його єдиний шанс залишитися людиною». Забирай, синку. Я свій обов'язок перед Галею нарешті виконала.

Макс прийняв важкий пакунок, і в ту ж секунду його телефон у кишені коротко, але люто вібрував криваво-червоним світлом. Сьоме замовлення більше не могло чекати.