Бургери на Подолі та присмак пороху

Цілодобовий заклад на Подолі зустрів їх приглушеним світлом неонових вивісок, тихим гудінням холодильників та неймовірним ароматом смаженого м'яса. Наприкінці серпня о четвертій ранку тут не було жодної душі. Вони обрали найдальший столик біля вікна, що виходило на порожні, вмиті нічною прохолодою вулиці старого міста.

За кілька хвилин офіціант приніс дві величезні порції фірмових бургерів із хрусткою картоплею та крижану колу. Макс, який останні дні відчував лише паперовий смак або потойбічний голод, із першим же шматком зрозумів: їжа знову стала справжньою. Гаряче соковите м'ясо, розплавлений сир, свіжа зелень — життя поверталося у свої звичні, земні береги.

— М-м-м, це божественно, — Яна заплющила очі від задоволення, акуратно підбираючи серветкою соус, що крапнув на стіл.

Макс мимоволі задивився на неї. Зараз, у теплому напівмороку закладу, без свого важкого чорного плаща й безжального срібного наперстка в руках, вона здавалася дивно тендітною. Пасма русявого волосся знову вибилися з її недбалого пучка й м'яко падали на обличчя, а на щоці залишився ледь помітний слід сірої сажі після битви з Мацапурою.

Вона розплющила очі й перехопила його погляд. Зазвичай чіпкий, суворий зір кураторки Гільдії раптово пом'якшав.

— Чого ти так дивишся, Інженере? — тихо, без колишнього глузування запитала вона, злегка нахиливши голову набік. — У мене соус на носі?

— Ні, — Макс посміхнувся, і його філософський спокій раптом змінився дивним, незвичним хвилюванням десь у грудях. — Просто... у тебе сажа на щоці. Отут.

Він рефлекторно протягнув руку через стіл і м'яко, ледь торкаючись кінчиками пальців, провів по її шкірі, стираючи бруд. Шкіра Яни виявилася неймовірно гарячою й ніжною. Дівчина не відсахнулася. Вона завмерла, затамувавши подих, і зафіксувала свої карі очі на його обличчі.

У цей момент між ними спалахнуло щось абсолютно нове, невимушене й чисте. Повітря навколо наче загусло, а звуки нічного закладу зникли. Макс раптом упіймав себе на думці, що вперше бачить у Яні не досвідченого напарника, з яким можна йти проти демонів Байкового, а дівчину. Дівчину, яку йому шалено, до болю в кулаках, хочеться захистити від усього того мороку, що чекає на них за дверима.

Яна повільно видихнула, і на її щоках виступив ледь помітний рожевий рум'янець. Вона акуратно перехопила його долоню своєю маленькою рукою, але не прибрала її, а просто на секунду затримала у своїх пальцях.

— Знаєш, Максе... — вона вперше назвала його по імені, а не за потойбічним статусом. — До цієї ночі я думала, що Гільдія повністю випалила з мене все людське. Три роки серед нечисті й трупів роблять із тебе суху машину. Але коли ти приніс ті пакети з зефіром для Степанівни... Я раптом згадала, як це — просто бути людиною. Дякую тобі за це.

Макс відчув, як тепло її долоні передається йому через пальці, повністю заглушаючи крижаний морок батьківських таємниць.
— Ми не дамо Харону перетворити нас на гвинтики, Яно, — тихо, але дуже палко відповів він, дивлячись їй прямо в очі. — Обіцяю тобі.

Вона кивнула, плавно відпустила його руку й повернулася до своєї тарілки, намагаючись приховати збентежену посмішку. Хімія, що щойно спалахнула між ними, не потребувала гучних слів чи пафосних зізнань — вона просто зафіксувала їх на одній хвилі. Тепер вони були пов'язані чимось набагато сильнішим, ніж контракт у проклятому додатку.

Вони доїдали вечерю, весело обговорюючи якісь дурниці, коли телефон Макса на столі знову люто й вимогливо завібрував. На екрані «Charon. Delivery» спалахнув новий криваво-червоний рядок. Сьоме замовлення було активовано.

Макс різко вилаявся вголос, не стримуючи емоцій. Такий рідкісний, чистий момент — і знову цей проклятий криваво-червоний екран.

Він рішуче схопив телефон і, навіть не читаючи деталей сьомого замовлення, натиснув червону кнопку «Відхилити».

Яна від несподіванки застигла з картоплиною в руці. Її карі очі округлилися від переляку. Вона добре пам’ятала, як усього кілька днів тому Макс ледь не задихнувся від судом на асфальті після першої спроби піти проти системи.

— Максе, ти збожеволів?! — пригніченим шепотом скрикнула вона, озираючись на порожній зал бургерної. — Система зніме з тебе роки життя! Штраф за відмову заблокує твою біологію!

Але Макс лише філософсько хмикнув і спокійно сховав гаджет у кишеню куртки. Його погляд, наповнений силою тринадцятої печаті рідного батька, залишався крижаним і впевненим. Він відчував, як монета в кишені приємно холодить шкіру. Після розмови в підземеллі він чітко зрозумів: Харон не вб’є свого єдиного спадкоємця, який потрібен йому для повернення у світ плоті. Тепер Макс знав правила цієї гри.

— Ніхто мені нічого не зробить, Яно, — спокійно сказав він, дивлячись їй прямо в очі й м'яко посміхаючись. — Сьогодні у нас офіційний вихідний. Прогулянка, нормальна їжа і жодної нечисті. Тому що я так вирішив.

Телефон у кишені знову коротко пискнув, але замість болю чи судом на екрані з’явився сухий системний рядок: «Замовлення №7 перенаправлено на резервну лінію. Час очікування для Кур'єра №44 продовжено на 24 години». Харон відступив. Його батько прийняв цей перший зухвалий виклик.

Яна повільно видихнула, дивлячись на Макса з сумішшю дикого захоплення та легкого остраху. Вона вперше бачила, як хтось змусив саму Систему Харона грати за людськими правилами. На її губах знову з’явилася та сама невимушена, тепла посмішка, а хімія між ними в порожньому нічному закладі спалахнула з новою, ще більшою силою.

Макс підвівся, підійшов до вікна і втупився в передсвітній туман, що огортав Контрактову площу. Його філософський прагматизм зараз прораховував кожен крок наперед. Батько-Харон оцифрував увесь виворіт міста, його очі й вуха були в кожному смартфоні, у кожній камері спостереження й навіть у вібраціях монети в кишені. Розробляти план порятунку під таким наглядом — самогубство.