Кровний реєстр Гільдії

Вхід до третього рівня підземель виявився прихований усередині напівзруйнованого готичного склепу німецьких баронів Байкового кладовища. Важка гранітна плита, яку підлітки-сатаністи намагалися осквернити своїм полуничним сиропом, тепер була зсунута вбік неприродною, потойбічною силою. З провалля долинав звук річкового шуму та пахло сирим залізом і дуже старим, сухим папером.

Яна чекала на Макса в густій тіні туї. Рунічний ланцюг у її руках ледь помітно тлів срібними іскрами, вловлюючи сильне випромінювання знизу.

— Ти вчасно, — прошепотіла вона, коли Макс підійшов ближче. Його кроки по вогкій траві були безшумними. — Хто б не був там, на дні, він не просто відкрив замок. Він чекає саме на тебе. Голос у навушниках згадував твою монету. Будь обережним.

Макс мовчки кивнув. Його філософський прагматизм зараз працював у тандемі з молитвою Степанівни, яка досі гріла душу живим теплом. Він дістав монету Старшого Інженера, і її смарагдове світло миттєво прогнало темряву зі старих гнилих сходів, що йшли глибоко під склеп.

Вони спускалися хвилин десять. Стіни з дикого каменю поступово змінилися на ідеально витесані гранітні плити, вкриті тисячами дрібних номерів та імен — це був підземний архів, але не Гільдії, а самого цвинтаря, де Межа була тонкою, як цигарковий папір.

Наприкінці коридору лабіринт відкрився у велику круглу залу. Посеред неї, на масивному кам'яному постаменті, сиділа фігура. На перший погляд — старий чоловік у зношеному цивільному костюмі зразка дев'яностих років, але його тіло було напівпрозорим, витканим із сизого попелу та сірого туману. Дух ліниво гортав величезну, стару амбарну книгу.

— Запізнюєшся, кур'єре №44, — пролунав той самий низький, вібруючий голос, який Макс чув у навушниках під час тренування. — Хоча... для людини, яка витрачає час на благодійність для живих, ти прийшов досить швидко.

Макс зробив крок уперед, тримаючи монету. Зелене світло артефакту вихопило обличчя примари — воно було суворим, з глибокими зморшками, але в рисах його очей простежувалося щось дивно, моторошно знайоме.

— Хто ти такий? — чітко запитав Макс. — І навіщо ти влаштував цей цирк із підлітками нагорі?

Дух тихо, сухо розсміявся. Звук нагадував шелест сторінок старої книги. Він повільно закрив фоліант, і на шкіряній палітурці спалахнув малюнок — трикутник із оком. Точно такий самий, як на монеті Макса.

— Підлітки були лише приманкою, щоб притягнути сюди тринадцяту печать, — привид підвівся, і попіл посипався з його прозорих рукавів. — Мене звати Віктор. За життя я був Хранителем Реєстру цього Контуру. Але тебе має цікавити не моє ім'я, Максиме. Тебе має цікавити моє прізвище. Бо воно таке саме, як і твоє.

Макс застиг. Повітря навколо здалося в'язким і холодним. Його філософський спокій, який витримував штурм прадавнього Мацапури, зараз дав глибоку тріщину.

Він був сиротою. Скільки він себе пам'ятав, його доглядала бідна, сувора бабуся в крихітній квартирці на околиці міста. Про батьків вона ніколи нічого не розповідала, лише сухо повторювала, що вони «зникли за дивних обставин», коли Макс був ще немовлям. Він навіть не пам'ятав їхніх облич — жодної фотографії в домі не залишилося. Він звик думати про себе як про людину без минулого, як про бур'ян на київському асфальті.

— Що ти верзеш? — хрипко витиснув Макс, відчуваючи, як монета в руці починає люто вібрувати, реагуючи на кровний резонанс із духом.

— Система Харона не обирає випадкових людей, хлопче, — Яна за його спиною здивовано опустила рунічний ланцюг, бачачи, що привид не збирається нападати. Дух підійшов до краю постаменту й подивився Максу прямо в очі. — Твої батьки не просто зникли. Твій батько був Старшим Інженером цього самого Контуру до тебе. Двадцять шість років тому він узяв замовлення на запечатування Байкових підземель, але припустився помилки. Він зазирнув за Межу занадто глибоко й випустив те, що мало гнити під цим цвинтарем вічно. Щоб виправити свою помилку й врятувати місто від затоплення мертвою водою, твої батьки віддали свої життя, ставши живою замикаючою печаткою Контуру. Вони розчинилися в цій системі.

Привид показав прозорим пальцем на монету в руці Макса.
— Ця монета, яку ти отримав о 03:33 — це не просто платня від Харона. Це особистий знак твого батька. Вона зберігала контур його крові всі ці роки, чекаючи, поки ти виростеш. Ти не просто вляпався в містичний додаток, Максе. Ти повернувся додому, щоб продовжити сімейний бізнес і закрити борг, який твій батько залишив у цьому Реєстрі. І наступне твоє замовлення... воно пов'язане з місцем, де твої батьки зробили свій останній подих.

Макс застиг, а його філософський спокій перетворився на холодну крицю. Він повільно опустив руку з монетою, але світло артефакту продовжувало вихоплювати з темряви напівпрозорі риси Віктора. Обличчя примари, структура щелепи, навіть манера тримати голову — усе це було надто очевидним дзеркалом.

— То ти хочеш сказати, Вікторе, що ти і є мій батько? — голос Макса прозвучав тихо, але впевнено, заповнивши весь простір підземної зали. — Що тобі від мене треба? І навіщо було влаштовувати цей маскарад із сатаністами нагорі, якщо можна було просто прийти в мої навушники ще в спортзалі й поговорити як нормальний... батько?

Привид на мить заплющив очі, і сизий попіл, з якого було виткане його тіло, затремтів, наче від пориву вітру. Коли він знову поглянув на Макса, у його погляді не було демонічного шаленства — лише глибока, вікова втома людини, яка надто довго не знала спокою.

— Я не твій батько, Максиме, — тихо відповів Віктор, і його голос більше не вібрував чужим підземним гулом. Тепер він звучав сухо і буденно. — Твій батько, Віталій, розчинився в Контурі двадцять шість років тому. Його свідомість стала частиною захисної стіни під Києвом. А я... я твій дядько. Його рідний брат. Я був Хранителем цього Реєстру і допомагав йому тієї ночі.

Віктор зробив крок уперед, спускаючись із кам'яного постаменту. Його прозорі ноги не залишали слідів на гранітній підлозі, але Яна все одно інстинктивно виставила вперед рунічний ланцюг, тримаючи дистанцію.