Острівець живого тепла

Макс залишив штангу. Голос у навушниках зник, залишивши по собі лише легкий дзвін у вухах і присмак озону на губах. До півночі залишалося ще кілька годин. Його філософський прагматизм підказав єдино правильне рішення: перед тим як знову зануритися в потойбічне пекло Байкового цвинтаря, потрібно було ковтнути справжнього, живого повітря. Наповнити внутрішній резервуар чимось чистим, щоб морок Гільдії не випалив душу остаточно.

Він швидко прийняв душ, кинув спортивну сумку в багажник Тойоти й поїхав до великого торгового центру. Гроші Харона на картці більше не здавалися йому чужими — тепер це був його інструмент впливу на реальність. Макс зайшов до відділу якісного трикотажу й обрав для Степанівни м'який, теплий кардиган приємного лавандового кольору, зручні теплі капці та кілька красивих хусток. Потім забіг до кондитерської за свіжим зефіром у шоколаді та м'яким печивом.

Він сам не міг повністю пояснити це незрозуміле тепло, яке відчував до чужої одинокої старенької. Можливо, справа була в тому, що система Харона щоночі вимагала від нього бути безжальним Інженером, який оперує крижаними артефактами. А Степанівна була єдиною людиною в цьому місті, для якої він залишався просто Максом — добрим хлопцем, ангелом-охоронцем із колишнього, простого життя.

Приватний пансіонат під Києвом зустрів його тишею та доглянутим парком. Макс піднявся на другий поверх і тихенько постукав у двері світлої кімнати.

— Заходьте, заходьте, дітки! — пролунав бадьорий, радісний голос зсередини.

Степанівна сиділа в затишному м’якому кріслі біля великого вікна, з якого відкривався вид на сосновий ліс. Вона була вдягнена в чистий халат, її сиве волосся було акуратно причесане, а на столику поруч стояла порцелянова чашка з недопитим чаєм. Побачивши Макса, стара жінка буквально розквітла, а її вицвілі очі заблищали від щирих сліз.

— Максику! Синочку! А я тільки про тебе думала! — вона спробувала підвестися, спираючись на підлокітники, але хлопець блискавично підійшов і м'яко зупинив її, сідаючи на стілець поруч.

— Сидіть, бабусю, не вставайте. Як ви тут влаштувалися? Обіцяли ж лікувати ваші ніжки? — Макс поклав пакети на стіл і дістав лавандовий кардиган. — Ось, привіз вам трохи оновити гардероб. Вечори вже прохолодні стають.

Степанівна сплеснула руками, торкаючись м'якої, дорогої тканини.

— Ой, яка ж краса... Лавандовий, мій улюблений колір у молодості був! — вона притиснула кардиган до грудей, і на її обличчі з'явився такий глибокий спокій, якого Макс не бачив у жодної людини в Києві. — Тут так добре, синку... Лікарі щодня приходять, мазями ніжки мажуть, дівчатка-медсестри такі привітні, годують чотири рази на день! А головне... Максику, головне — тиша. Я вперше за стільки років сплю всю ніч. Ніхто не гримає, ніхто дверей не вибиває, кроків немає... Душа моя відпочиває. Дякую тобі за доброту твою, хлопче. Мені здається, сам Бог мені тебе послав.

Макс тримав її за суху, теплу долоню, відчуваючи, як під шкірою вщухає зудне потойбічне напруження. Поряд зі Степанівною його монета Харона в кишені була абсолютно спокійною — магія вдячності живого серця була потужнішим щитом, ніж срібні руни Гільдії.

Він провів у неї майже дві години. Вони пили чай із привезеним зефіром, стара розповідала йому кумедні історії зі свого дитинства, а Макс просто слухав, дозволяючи собі бути звичайною людиною. Він розумів: що б не чекало на нього о 00:00 на Байковому кладовищі, він витримає будь-який удар. Бо тепер він чітко знав, ЗА КОГО і за що саме він б'ється в цій темряві.

Коли сонце почало сідати за сосни, Макс підвівся й поцілував стареньку в щоку.
— Мені час, бабусю. Робота кличе. Я скоро знову заїду, обіцяю.

— Бережи себе, синочку, — Степанівна перехрестила його на дорогу своїми тремтячими пальцями. — Ти тільки бережи себе. Молитва моя завжди з тобою буде.

Макс вийшов на парковку, сів у чорний кросовер і завів двигун. До півночі залишалася рівно година. Його телефон на панелі приладів раптом коротко вібрував, спалахнувши знайомим зеленим світлом чату.

«Яна: Я вже на Байковому біля центральних воріт. Зафіксовано відкриття третього рівня підземель під старими склепами. Рунічний ланцюг зі мною. Твій голос у навушниках не збрехав — господар Контуру чекає на нас. Ти готовий, Інженере?»

Макс увімкнув передачу, і Тойота плавно рушила в бік нічного міста. Пальці міцно стиснули кермо, а в очах знову спалахнув холодний, упевнений вогонь тринадцятої печаті.
«Макс: Рушаю. Буду за двадцять хвилин. Подивимося, хто там такий сміливий у підземеллях».