Бутафорська кров

Потужні фари Тойоти розрізали туман на Байковому кладовищі. Після прадавнього жаху кукурудзяного поля та кістлявих пальців Мацапури, це місце здавалося Максу майже мирним. Старовинні склепи, готичні надгробки, тиша. Проте телефон у кишені продовжував вимогливо вібрувати червоним екраном додатка «Charon. Delivery». Маркер цілі миготів у глибині старої, занедбаної частини цвинтаря.

— Будь обережним, — Яна перевірила срібний знак, тихо ступаючи по вогкій траві поруч із ним. — Система зафіксувала різкий сплеск некротичної енергії. Хтось розриває контур захисту.

Вони пройшли повз напівзруйновану каплицю і раптом почули глухий, монотонний спів. Попереду, на галявині між старовинними склепами, горіло з десяток чорних свічок. Навколо гранітного постаменту зібралося п'ятеро постатей у довгих балахонах із каптурами. Один із них, очевидно «магістр», тримав у руках бутафорський кубок і вигукував якісь псевдолатинські фрази з дешевих фільмів жахів, щедро поливаючи старий надгробок густою червоною рідиною.

Макс застиг, піднісши монету Харона до очей. Він приготувався побачити чергового підземного біса чи розлючену примару. Він чекав, що монета обпече пальці смарагдовим вогнем.

Але артефакт залишався абсолютно холодним. Чистим і крижаним.

Крізь викарбуване око на монеті Макс побачив не монстрів, а... групу підлітків.

У «магістра» з-під чорного балахона стирчали новенькі кросівки Nike, а в кишені світився екран Айфона з відкритим текстом «заклинання» з Вікіпедії.

Густа потойбічна кров у кубку виявилася звичайним кукурудзяним сиропом із харчовим барвником, який пахнув дешевим полуничним ароматизатором.

Ніякої прадавньої магії тут не було й близько. Це були звичайні міські сатаністи, які начиталися сумнівних форумів у мережі й вирішили влаштувати «ритуал» для контенту в соцмережах чи просто заради адреналіну.

Макс повільно опустив руку з монетою і вперше за довгий час щиро посміхнувся. Його філософський прагматизм тріумфував.

— Яно... — пошепки покликав він напарницю. — Сховай свій ланцюг з рунами. Нам не потрібна Гільдія. Тут потрібен звичайний наряд поліції або хороша виховна бесіда. Це просто перевдягнені діти.

Яна примружилася, придивилася до «окультистів» і розчаровано зітхнула:
— От йолопи... Але чому тоді додаток Харона підняв тривогу? Система ніколи не помиляється щодо некротичного контуру.

— Тому що вони розвели вогонь прямо на плиті старого склепу, — Макс показав пальцем на чорні свічки. — Ідіоти підпалили мох, який століттями закривав вентиляційну віддушину підземелля. Вони не викликали демона, вони просто ледь не влаштували пожежу й порушили теплоізоляцію склепу. Самі того не розуміючи, вони ледь не розгерметизували справжнє поховання.

Макс рішуче вийшов із тіні старої туї і впевнено крокував прямо в центр «чорної меси». Його висока постать у темній куртці, з крижаним і спокійним поглядом, у світлі свічок виглядала куди страшніше за будь-якого вигаданого ними Люцифера.

— Ну що, сатаністи, — гучно й іронічно сказав Макс, складаючи руки на грудях. — Ритуал закінчено. Швидко загасили свічки, прибрали свій сироп і по хатах, поки я не викликав сюди вашу реальну загрозу — батьків із пасками.

«Магістр» від несподіванки впустив кубка, який з брязкотом покотився по граніту. Підлітки з переляканим писком миттєво скинули каптури, витріщаючись на живих нічних мисливців, які виросли перед ними ніби з-під землі.

— По-хорошому не розумієте, отже, увімкнемо виховний процес, — спокійно сказав Макс, роблячи ще один крок уперед.

Його філософський прагматизм зараз диктував дуже просту річ: якщо цих дурнів не навчити поваги до мертвих зараз, наступного разу вони розриють справжнє прокляте поховання і Гільдії доведеться збирати їхні нутрощі по всьому цвинтарю.

«Магістр», який щойно пафосно вигукував латинські слова, зблід і спробував зробити крок назад, але перечепився об власну чорну мантію й ледь не впав на гранітну плиту. Його напарники — дві дівчини з розмазаною чорною помадою та ще один хлопець у косусі — завмерли, як зацьковані кролики.

— Чуєш, мужик, ти хто взагалі? — заїкаючись, писнув ватажок, намагаючись сховати телефон за спину. — Ми просто... ну, відосик для Тіктока знімали. Маємо право! Це вільна територія.

Яна, яка до цього мовчки спостерігала за цим фарсом, зробила крок із тіні. Вона не стала діставати срібний знак, але її погляд, загартований роками нічних зачисток, змусив підлітків миттєво піджати хвости.

— Вільна територія закінчується там, де ви палите вогонь на вентиляційній віддушині склепу дев'ятнадцятого століття, — холодно відрізала вона. — Зараз чотири ранку. Якщо за десять хвилин тут буде хоч один слід вашого полуничного сиропу — ви познайомитеся з місцевою охороною та нарядом патрульних. А якщо ви не в курсі, осквернення могил — це кримінальна стаття. До семи років, між іншим.

Хлопець у косусі судорожно ковтнув повітря. Поняття «кримінальна стаття» ніяк не в’язалося з їхнім уявленням про крутий нічний квест.

— Ми все приберемо! Все-все! — заверещала одна з дівчат, блискавично зриваючи з себе чорний балахон і використовуючи його як ганчірку. — Андрію, гаси свічки, швидко!

Наступні п'ятнадцять хвилин Байкове кладовище спостерігало за вкрай повчальним видовищем. Четверо «грізних служителів пітьми» на колінах повзали навколо старовинного склепу, відчайдушно відтираючи липкий кукурудзяний сироп своїми ж псевдокультовими мантіями. Вони здмухували попіл, згрібали недопалки чорних свічок у пластиковий пакет і натирали гранітну плиту до блиску, суворі погляди Макса та Яни змушували їх робити це швидше.

— Руками, руками відтирай, магістре, — іронічно коментував Макс, спираючись на сусідній пам'ятник. — Магія потребує жертв. У твоєму випадку — жертвуй чистотою своїх нових кросівок.

Коли плита нарешті стала чистішою, ніж була до їхнього приходу, підлітки вишикувалися перед Максом, тримаючи в руках пакети зі сміттям. Вони важко дихали, були вимазані в сажу та сироп, а від колишнього пафосу не залишилося й сліду.