Залізничні пристрасті

Розділ 11. Ціна милосердя.

Молоде, ще незміцніле тіло Ярини, звикле до кришталевих обіймів Прута та його грайливих порогів, виявилося непідготовленим до суворої величності сивого Дніпра. Холод п’ятничного запливу, що так обіцяв катарсис і звільнення, вже у неділю обернувся млявою, виснажливою застудою. Її грація "слов'янської парижанки", що зазвичай виявлялася у кожному русі, тепер зникла, замінившись тяжкою хворобливістю.

Ярина лежала у своїй орендованій квартирі на Тарасковій, що у Південно-Західному районі Черкас, схожа на тендітну орхідею, що відцвітає: сонна, мов квітка, що згорнула пелюстки перед нічним дощем, відмовлялася від їжі, бо кожен шматочок здавався грубою шкіркою, що дряпала горло. Гарячка, немов невидима рука, торкалася її чола, залишаючи після себе липкий піт і спотворену реальність. Очі, що зазвичай світилися живим вогником цікавості, тепер були напівприкриті, втомлені.
Ярина, галичанка до мозку кісток, відчувала себе глибоко засмученою. Вона звикла, що річки Прикарпаття та Закарпаття, її рідні, дикі та водночас лагідні, завжди приймали її в свої обійми, даруючи силу, незалежно від пори року чи настрою погоди. Вони були для неї живим продовженням її власної сутності, її галицької душі, що вміла зливатися зі стихією. 

Старий, сивий Дніпро, могутній та величний, виявився не таким гостинним. Він, немов суворий батько, що випробовує чужу дитину, не прийняв її повністю, "нагородивши" дівчину зрадливою застудою. Його води, що, здавалося, повинні були змити весь біль, лише замінили його на фізичну неміч, підкресливши її відчуття того, що вона все ще "чужа" у цьому великому місті Черкаси, де навіть річка не була до неї ласкавою. Відчай, гіркий присмак самотності, що поглибився байдужістю Сергія, нив у кожному її нерві. Сергійко, який так легко забув про неї, Сержик, який підлаштував оте "побачення" у п'ятницю, кинувши її наодинці з Юрою, тепер зовсім не озивався.
Вечір тієї ж неділі, коли температура Ярини піднялася до некомфортних тридцяти восьми з гаком, приніс несподіваного відвідувача. На порозі орендованої квартири з'явився Юра, тримаючи в руках пакетик з вітамінами та усмішку, що здавалася дещо зніяковілою. Він приніс і банани – фрукти, які Ярина не любила від слова "взагалі". Але про це вона, звісно, не сказала, адже це було б невиховано, а її галицька ввічливість не дозволяла такої грубості. Юра зайшов, сів на стілець поруч з її ліжком, ніяково розповів про свої справи, пропонував води, намагався розвеселити. Його присутність, незважаючи на її слабкість, не була дратуючою, швидше... просто присутністю. Яра, з розфокусованим поглядом, відзначала його старанність, але її розум, обтяжений лихоманкою та пригнічений любовним відчаєм, не міг зосередитись на ньому як на особі, що могла б бути кимось більшим.
Коли сутінки загусли за вікном, і кімнату огорнула напівтемрява, Юра раптом заговорив, його голос став тихішим, майже невпевненим.
— Слухай, Яр... Я от думаю. Ми ж так багато спілкуємося. Ти така незвичайна. Така... справжня. Може, ми б спробували... зустрічатися?
Слова Юри, наче примарні метелики, закружляли у гарячковому тумані її свідомості. Ярина відчувала себе, мов лялька з порцеляни, яку хтось намагається оживити невидимими нитками. Їй зовсім не подобався цей миршавий молодик з Черкащини, з його дивними зачісками та невпевненими жестами. Вона кохала Сергія, його легкість, його невловимий шарм, що був недосяжним, як далека зірка. Але її мозок, розм'якшений температурою та пронизаний болісним любовним відчаєм від Сергієвої байдужості, ніби переплутав усі дроти всередині. Він відключився від справжніх почуттів і залишив лише слабке, але постійне відчуття жалю. Жаль до Юрчика, який так старався, так турбувався, так самотньо виглядав у своїй нерішучості, так незграбно приніс навіть ті нелюбі банани. Її таке збіса правильне до нудоти виховання, що вчило не розбивати серця, бути доброю, особливо до тих, хто проявляє турботу, знову дало про себе знати. Це була пастка її власної доброти, посилена гіркотою від усвідомлення, що той, кого вона кохала, забув про її існування. Її уста, безвольні та сухі від гарячки, ледь помітно ворухнулися.
— Добре, Юра, — прошепотіла вона, і цей шепіт став вироком, не усвідомленим тоді. Вона зжалилася і погодилася, відчуваючи дивний, неприємний присмак власного милосердя, що стало наріжним каменем її нової реальності.
З того дня почалися їхні "стосунки". Юрчик, окрилений її згодою, кілька разів запрошував Яру на побачення. Вона ходила. Знехотя, мов на неминучу повинність, але ходила. Це не було примусом, ні. Юра ніколи не тиснув на неї. Вона сама дала згоду, і тепер, керуючись відчуттям певного зобов'язання та тим самим незрозумілим жалем, вона не могла відмовити. Кожне побачення було для неї дивним ритуалом, де вона грала роль його дівчини, спостерігаючи за собою ніби збоку. Її грація "слов'янської парижанки" поверталася, коли вона виходила з дому, її непересічна врода галицької панянки ХХІ століття знову була при ній, але всередині, її душа, що кохала зовсім іншого, залишалася холодною. Вона посміхалася, кивала, відповідала на його розповіді, але її думки часто блукали десь далеко, біля образів Сергія, або просто розчинялися у повсякденній рутині Черкас.
Одного вечора, під час чергового "побачення", коли вони сиділи в тихій та затишній кав'ярні біля площі Соборної, Юра раптом нахилився. Його погляд був напруженим, а рука лягла на її зап'ястя. Ярина здригнулася, але не відсахнулася. Він повільно наблизився, його дихання торкнулося її шкіри, і він поцілував її м'які, соковиті уста. Це був несміливий, але наполегливий поцілунок.
Яра, хоч і не кохала його, відчула, як по її тілу пробіг певний трепет. Це був не трепет пристрасті, ні. Це був трепет чогось абсолютно нового, незвіданого. Це був її ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК. Відчуття його губ на своїх, дотик його руки, що стискала її зап'ястя, — усе це було "вперше". І саме це "вперше", це незвідане відчуття, що запалахкотіло в ній, вона, у своїй наївності та прагненні до простоти, почала плутати з любов'ю. Або, що було більш правдоподібно, вона відчайдушно намагалася, що характерно, переконати себе, що їй з ним добре, що це і є те почуття, яке має бути, щоб не розбити Юрію серце, щоб не визнати власної помилки, власної слабкості, власного небажання йти проти течії, створеної власним милосердям та глибинним любовним відчаєм. Що характерно, саме за це милосердя їй довелося згодом заплатити надто високу ціну...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше