Залізничні пристрасті

Розділ 3. Година в дизелі з миршавим диваком

Поїзд рушив, здригнувшись усім корпусом, і вагон, наче старий механічний звір, повільно набрав швидкість, несучись уперед. За вікном, що тепер стало рухомою рамою, пропливали краєвиди пізньої осінньої Черкащини. Це було царство сіро-коричневих відтінків, де ще недавно буяла зелень, а тепер панувала нічим не прихована туга. Голі дерева, що простягали свої тонкі гілки до похмурого неба, здавалися кістяками велетенських рук, що благають про тепло. Пожухла трава, прибита першими заморозками, ледь виднілася крізь мряку, що огортала поля. У далечині маячили розмиті обриси лісів, що стояли неприступними, мовчазними стінами, сповненими невимовної меланхолії. Ця пейзажна проза, наповнена відчуттям занепаду та незворотності, занурювала Яру в глибоку тугу, змішану з байдужістю і навіть якоюсь дивною образою на світ. Чому все має бути таким... безрадісним?
У вагоні, крім гуркоту коліс, панувала своя какофонія: базікання пасажирів, чиєсь ритмічне посопування, вибухи сміху молодих людей, що вже, мабуть, відчували наближення свободи вихідних. Запах тут був особливий, важкий і застояний: тхнуло цвіллю та пилом, перемішаними з потом і несвіжими пиріжками, які хтось жував у кутку. Де-не-де у повітрі висіли різкі нотки дешевих міцних цигарок, що просочилися крізь щілини, і ледь вловимий аромат дешевого портвейну та пива, що створювали ілюзію п'ятничного гуляння.
Яра дивилася у вікно, намагаючись не помічати того, хто сидів навпроти. Юрій. Він все ще сидів, нахиливши голову, і його погляд був прикутий до власних рук, або десь під ноги, немов він шукав там відповіді на всі загадки буття. Його кущі чорних брів, що стирчали над колючими чорними очима, справді робили його неприємним, а загальна "миршавість" додавала відчуття внутрішнього дискомфорту.
"Ні, тільки не він! Ну чому саме він сів прямо навпроти мене?!" – вкотре спитала себе Яра, відчуваючи, як роздратування повільно, але впевнено повзе вгору, мов змія. Вона не хотіла ніякого діалогу з ним. Зовсім. Їй хотілося лише спокою, можливості поринути в думки про дім, про солов’їні пісні в туманах рідного краю, про тепло батьківських обіймів.
Але раптом Юрій, мов зненацька наважившись, підняв голову. Його чорні очі невпевнено ковзнули по її обличчю, а потім, здавалося, завмерли на її світло-зелених очах, немов намагаючись в них щось прочитати.
— Ви... емм... виходить, додому їдете? — Його голос був тихим і нерішучим, зовсім не схожим на впевнену манеру Сергія.
Яра лише коротко кивнула, не відриваючи погляду від вікна. Вона сподівалася, що на цьому розмова і закінчиться. Але Юрій, здавалося, отримав якийсь невидимий поштовх від цієї мінімальної реакції.
— Я... я зі Шполи, — продовжив він, ніби виправдовуючись. — Це невелике місто. Назва від річки Шполка пішла, вона там протікає... Річка невелика, але важлива... для нас.
Він говорив уривчасто, і Яра відчувала, як її роздратування наростає. Їй зовсім нецікаво було слухати про Шполу.
— А ви... ви ж казали, студентка? — Він спробував змінити тему, його голос звучав трохи голосніше, але все ще невпевнено. — На кого навчаєтесь? Якщо не секрет, звісно...
Яра зітхнула, ледь помітно.
— Історія та археологія, — відповіла вона, дивлячись на нього, як на порожнє місце, сподіваючись, що цей факт остаточно відіб'є у нього бажання спілкуватися.
— Ого! — Юрій, здавалося, навіть трохи ожив, його обличчя вперше виразило хоч якусь емоцію, схожу на здивування. — Це ж так... глибоко! Мабуть, багато читати доводиться? І в експедиції їздити? Я собі уявляю... там розкопки, якісь старовинні предмети... А я ось... на медичному. Університет не тут. Заочник я... А в Черкасах працюю трохи на фармацевтичному заводі. Виходить, теж з медициною пов’язаний...
Він продовжував, намагаючись знайти спільну тему, зачепитися за будь-яку ниточку. Яра відповідала коротко, сухо, майже односкладово, її погляди поверталися до похмурих краєвидів за вікном. "Зануда," – подумки повторювала вона, дивуючись його невгамовному, хоч і невмілому, прагненню до діалогу. "І чому він не може просто замовкнути?" Вона відчувала, як останні залишки його і без того мізерної впевненості танули, і він все більше занурювався у своє мовчазне невміння. "Миршавий," – підтверджувала її внутрішня думка. "Справжній дивак."
Десь глибоко в її підсвідомості, немов тихий шепіт у шумі коліс, прокрадалася думка про Сергія. "Ох, цей хитрий лис..." Їй уявлявся його м'який, але впевнений голос, що міг би заспокоїти будь-яку бурю. Вона згадала його легку щетину. "Певно, дівчину, яка б його цілувала, він би заскопиртав цією колючою, але такою привабливою щетиною..." – промайнула думка, що викликала легкий рум'янець на щоках Яри. Їй згадалися його міцні плечі, що могли б стати надійною опорою, і хитрий, лисячий погляд, що обіцяв пригоди. "Ну просто гарячий хлопець," – ця думка викликала легку, майже невловиму посмішку. "От з ним би їхати...  – пронеслася знову думка, посилюючи тугу за тим, чого не було. Вона згадала, як обмінялася з ним номерами, і в грудях зажевріла крихітна іскра надії. "Але ж не факт, що він зателефонує," – цей шепіт швидко загасив іскру, і на її місце прийшло легке занепокоєння.
Година поїздки тягнулася вічністю. Кожна секунда, проведена поруч із Юрієм, здавалася нестерпно довгою. Вона хотіла лише одного – щоб ця поїздка закінчилася. Нарешті, голос диктора розірвав задушливу атмосферу вагона: "Станція імені Тараса Шевченка. Сміла."
Яра миттєво підхопилася, її обличчя осяяла посмішка полегшення, від якої в очах Юрія, що нарешті наважився на неї подивитися, майнула нестерпна туга. "Нарешті! Здихалася!" — пролунало в її голові. Вона відчувала легкість, майже піднесення.
Вийшовши з дизеля, вона швидко ступала по перону, відчуваючи, як свіже повітря наповнює її легені. Юрій, зі своєю вічною похнюпленістю, залишився у вагоні – його поїздка тривала далі. Яра швидко дісталася невеликої привокзальної кафешки з вивіскою "Світанок". Її чекали ще півтори години до потяга на Захід, додому. Півтори години свободи від миршавих диваків, півтори години спокою перед справжньою дорогою до того місця, де її серце знайде спокій. А Сергій? Чи зателефонує він? Це питання залишилося висіти в повітрі, підвішуючи її стан між очікуванням і невизначеністю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше