Ніжно так пригортала пожовклі фото до мокрих збліднілих губ, перемотуючи в пам'яті давні дитячі спогади. Здавалося б, нічого не змінилося: та ж сама промениста усмішка засяяла на обличчі , той самий глибокий погляд вдивлявся вдалину , ну лише не так змужніло , як сьогодні. Зовсім ще по дитячому.
З тих днів багато чого змінилося. Ми теж змінилися. Життя ж не стояло на одному місці, лише мої мрії застигли у часі . І як би мені не було в цю мить боляче, я змушена підкоритися долі і вгамувати свою примхливу уяву.
Кохання виривалося із глибини мого розбитого серця, а з очей котилася непрохана сльоза . Тільки все даремно . Він забув мене: ту маленьку , тендітну й смагляву дівчинку, із великими , карими очима, яка при кожній зустрічі танула від однієї лише його милої усмішки, розчиняючись у ній безперестанку. Забуваючи про все на світі в його пристрасних юнацьких обіймах. Сьогодні ті глибокі, пронизливі очі не зводять свого закоханого погляду із іншої.
В кімнату увійшла Олена - професійний візажист, але для мене просто незамінна близька подруга , з якою ми пліч -о- пліч йдемо не один рік по нелегкій кар'єрній стежині.
- Про що думаєш?, - ще не встигла як слід вступити за поріг, а вже розпочала свій допит.
- Так ні про що. - Вдала вигляд наче нічого особливого не трапилося .
- Що це в руках твоїх за жмут старих листівок? - Все уважніше придивлялася до них, вивчаючи ,мабуть, кожен прим'ятий аркуш у моїй тремтячій руці .
- Ні , це не листівки, - скривилася Олена. Це ж якісь старовинні фотографії. Дай глянути. - І потягнулася рукою до них. Як раптом я відсахнулася.
- Нічого цікавого.- І миттю шмигнула у вбиральню, щоб не показувати їх подрузі.
- Як забажаєш. - Почулося з гримерки.
Олена була досить неординарною і творчою особистістю. Її таланту не було рівних. Але почувала себе вкрай нещасливою, перебуваючи у фіктивному шлюбі. Златі був відомий той факт , що заміж вона пішла лише для того, щоб вгодити рідні й колегам по роботі. Останні ж постійно перешіптувалися за спинами , мовляв , така- сяка нікому не потрібна. Кохання в її шлюбі й близько не було. Зате був намальований для всіх оточуючих досить вдало придуманий , неіснуючий образ щасливої сімейної ідилії. Хоча, Олена , мабуть , таки кохала, закриваючи очі на всі його витівки, а він цим лише уміло користувався. "Моє ж бачення щастя надто інше - зовсім протилежне" - все міркувала танцівниця. "Мабуть ,тому я і досі вільна . Короткочасні романи красиво розпочиналися, а закінчувалися завжди однаково - нічим. Наче цей сценарій хтось писав особисто для мене. Лише відчувала величезне виснаження і неймовірне спустошення душі, що із середини забирало останні сили рухатися далі. Глибоке розчарування - ось у що відмовлялося вірити моє зранене серце, після чергових любовних пригод. "
- Ти довго ще сидітимеш у вбиральні, мені сьогодні трішки швидше потрібно повернутся додому.
- Чого це раптом?. - Мені стало дуже цікаво, адже подруга вже давно ніколи й нікуди не поспішала ,особливо додому. Що на цей раз змусило її серце забитися частіше , а із середини вихлюпнути несамовиту радість ?. Я й гадки не мала. Проте відповідь з вуст моєї відданої подруги не забарилася.
- Хочу влаштувати коханому невеличке свято з нагоди нашої річниці.
- Отакої. - Я завмерла від подиву. Десять років разом і водночас самі по собі, а тут тобі й маєш - св'ято на честь річниці їхнього одруження. Запахло романтикою.
- Чую ти стомлено зітхаєш. Поїхали разом. Заодно додому підкину.
- Ні.- Категорично відмовлялася . - Де мають бути двоє, третьому не місце, навіть якщо це близька тобі людина.
Навряд Олена про це коли небудь замислювалася. А може...? Ніхто не знав , що насправді криється за її сяючою усмішкою. Я їй лиш тихенько заздрила , розуміючи, що та являється щасливою жінкою, адже не відчувала на собі жодного разу вбивчої сили кохання . Я ж закохувалася не один раз і через те приречене кохання виплакала в подушку не мало гірких сліз. Нещастило. Олена ще щось шукала у гримерці, а я потихеньку, нечутно пробралася у залу й сіла на край сцени, притуляючи до серця найніжніші спогади своєї юності. І так боляче ставало. Навіть не згадав. Наче давно розірвав на малесенькі шматочки спільні сторінки нашого минулолого.
- Он де ти?.- Метушилася , забувши про все на світі. Мені б її завзятий характер.
- Підвезеш?.- зронила з вуст якось невпевнено і боязко.
- Звичайно, подруго. Я ж тобі нещодавно пропонувала, - дивуючись постійній неуважності Злати. - Складається враження, що ти подумки літаєш дуже далеко від реальності. Так ж не можна.
- Знаю, але мабуть така вже моя вдача. Ну що, ходімо?.
Подруги мило всміхнулися й обнялися , як рідні сестри. Вони швиденько покинули театр й сіли у новеньке, недавно придбане, авто . В середині салону на них вже зачекалася подруга дитинства Вікторія. Машина помалу рушила з місця. Всю дорогу Злата не зронила жодного слова, лише байдуже спостерігала за усміхненими обличчями подруг, які весело жартували, підколюючи один одну .
- Мені Павло подарував он яку каблучку. - І простянула безіменний палець правої руки, на якому красувався коштовний перстень. Вікторія ні на мить не переставала вихвалятися, натякаючи на своє майбутнє весілля . Олена щиро раділа за неї, лише Злата ніяк не відреагувала на вже недалеку щасливу подію, яка от-от відбудеться у житті її близької подруги, занурившись з головою у свої проблеми.
- Ні ну так не можна !. - Образилася Вікторія ,смикаючи Злату за рукав дорожезної норкової шуби . - Ти занадто серйозна. Розслабся. Бути такою кислою тобі зовсім не личить.
- Я також поділяю твою думку. - Підтримала Олена Вікторію. - Сьогодні Злата сама не своя , наче мала таємну зустрічіз із привидом.
#9921 в Любовні романи
#3861 в Сучасний любовний роман
#3674 в Сучасна проза
Відредаговано: 27.10.2022