Розділ 1. Дем'ян

Місто спало неспокійно, як спить звір, який знає, що господар десь поруч. Над дахами висіло брудно-помаранчеве небо, ліхтарі ліпили на мокрому асфальті довгі жовті калюжі світла, а з річки тягло сирістю й холодом.

Дем'ян стояв біля вікна свого кабінету на верхньому поверсі офісного центру «Вавилон» і дивився на вогні внизу. Кабінет був таким, як і він сам: темне дерево, чорна шкіра, важкі штори й жодної зайвої речі. На столі келих, з якого він так і не відпив. Усе, що він бачив, належало йому: вулиці, склади, нічні клуби, два ринки, половина паркувань і мовчання тих, хто міг би заговорити. Тридцять років. У сорок таке не будують, але він і не будував. Він забирав.

— Він тут, — сказав Грім, не заходячи далі порога. Кремезний, з поголеною головою й тонким шрамом, що розтинав ліву брову, він говорив рідко й завжди так, ніби кожне слово коштувало йому грошей.

Дем'ян не обернувся.

— Заводь.

Чоловіка втягнули всередину, як мішок. Пухкий, спітнілий, у піджаку, який колись коштував дорого. Власник мережі автомийок. Сім місяців він «забував» про платежі й за цей час встиг повірити, що забути можна безкарно.

— Дем'яне, я все поверну, клянусь, дай тиждень…

Дем'ян нарешті обернувся. Високий, стрункий, у темній сорочці з закоченими рукавами. Темне волосся недбало відкинуте назад, очі сірі й такі спокійні, що від цього ставало моторошно. На правому передпліччі з-під манжети виднівся край татуювання. Чорні лінії, схожі на переплетене коріння. Люди дивилися на нього й робили висновки: хижак, прикраса для брутальності. Помилялися. Але він нікому не пояснював.

— Тиждень, — повторив Дем'ян м'яко, і від цієї м'якості чоловік затрясся дужче. — Знаєш, чому мене називають Демоном? Не через жорстокість. Через пам'ять. Я пам'ятаю все, що мені винні. Кожну копійку. Кожну брехню.

Він підійшов ближче й присів навпочіпки, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Завтра до полудня твої люди отримають зарплату. Усі й за всі місяці, я перевірю. Потім віддаси мені рівно те, що винен, без жодної копійки зверху. Якщо ні, ти втратиш не лише автомийки.

Не підвищив голосу. Не торкнувся його пальцем. Цього не потрібно було: усі в місті знали, що буває потім. Знали й інше: Дем'ян не карав без причини, не брав чужого й завжди казав наперед, що саме станеться.

Коли чоловіка вивели, Грім затримався.

— Жорстко ти з ним.

— Справедливо. Він сім місяців не платив людям зарплату. Я не беру чужого, але й свого не віддаю.

— Я про те, що раніше ти б…

— Раніше я був дурнем, — обірвав Дем'ян. — Дурні довіряють.

Грім мовчки кивнув і зник. Він знав, про що мова. Всі знали, хоч ніхто й не наважувався вимовити вголос.

Дружину звали Мілана. Вона була красива тією красою, яка вміє виглядати щирою. Висока, з волоссям кольору стиглого каштана й ямочкою на лівій щоці, вона вміла сміятися так, що в кімнаті ставало тепліше. Вісім років тому він, двадцятидворічний, повірив, що світ нарешті дав йому щось чисте. Три роки шлюбу. Два роки удавання, що все гаразд. А потім одного ранку порожній сейф, зникла її валіза і записка з чотирьох слів, які він не став перечитувати вдруге.

П'ять років минуло, а він і досі помічав: після її втечі він перестав дивитися жінкам в очі довше за секунду. Бо в очах завжди є розрахунок. Він був у цьому певен.

Телефон завібрував на столі. На екрані: «Мама».

Обличчя Дем'яна змінилося. Пішла сталь, залишилася втома, а під нею щось тепле.

— Так, мамо. Ні, не сплю. Так, їв. — Він ледь усміхнувся. — Ліза? Що з Лізою?.. А, захотіла нову сумку. Скажи їй, що я буду в неділю, обговоримо. Ні, мамо, я не розпещую її, я просто… так, добре. Цілую.

Він поклав слухавку й кілька секунд дивився в нікуди. Сестра, двадцятирічна Ліза, була його слабкістю, тією єдиною, яку він собі дозволяв. Мати і сестра були єдиним островом у чорній воді його життя. Для них він не Демон. Для них він Дем'ян, який привозить продукти і ніколи не забуває про дні народження.

Він потягнув манжету вниз, закриваючи татуювання, і відчув знайомий тягар у грудях. Те, що було під цими лініями, він носив у собі довше за гроші, владу й злість.

У двері постукали.

— Менеджер із бару питає, чи прийдете ви найближчим часом на перевірку. Нову касу ставлять.

— Буду, — відповів Дем'ян. — Не цього тижня. Хочу подивитися на всіх, хто в мене працює, але спершу є справи важливіші.

Він ще не знав, що цей візит, який він відкладатиме знову й знову, колись усе змінить.