***

Аніка через приїзд королів теж в черговий раз захотіла опинитися якомога далі від цього дурдому. Вона терпіти не могла скупчення людей, а хаос і галас палацу її просто добивав. Якби не Кирило, якого Дар звільнив і який жив недалеко у місті, вона б втекла звідси ще кілька тижнів тому. Але брат і Дар, якому вона допомагала як могла, тримали її тут. Щоправда, з кожним днем бажання втекти ставало все сильнішим.

— Знав, що ти будеш тут, — посміхнувся Маур, забираючись на дах

— Це якийсь кошмар, — поділилася дівчина

— Вони кумедні, — він сів поруч і кивнув вниз

— Чому ти тут?

— Олеся мене відіслала, щоб я ненароком чогось не вкрав

Аніка з розумінням кивнула — з Мауром таке траплялося постійно.

— Як твої?

— Погодилися переїхати сюди

— Мауре, це здорово!

— Так, — він знову посміхнувся, — мала буде ходити до Устима

— Мені здається, Устим скоро перестане любити дітей

— Знаєш, він вчора казав те саме

Вони переглянулися, хихикнули й знову подивилися вниз, де по землі миготіли безліч маленьких людей. Усі кудись йшли, когось зустрічали, віталися, говорили, носили сумки. Вперше за десять років у палац приїхали посли інших країн. Навіть не посли — королі. І ще вперше за куди більший час у дворі було чутно сміх.

— Йому не вистачило всього кількох днів, щоб побачити це…

На обличчі Маура теж з’явився сум, він накрив її долоню своєю й стиснув у знак підтримки.

— Він був би щасливий знати, що все так вийшло

Був би… звісно, він би хотів це бачити. Але він пожертвував своїм життям заради них, заради цього. За мовчазною згодою ніхто ніколи навіть не натякав, що вся вилазка не мала сенсу і його смерть була марною. Ні, ні й ще раз ні! Він боровся і помер за те, у що вірив. Чого хотів для них усіх. От тільки Ведимир міг попередити це. Він знав, як усе вирішити. Знав і не казав нікому з них, от вони й билися самі, от і придумували… І придумали. Вони не перекладали провину повністю, але не звинувачувати його у смерті друга не могли.

— Гнат мріяв піти вчитися у Ліорську академію магії. А потім відкрити таку в Унарії

Аніка мовчки зітхнула.

— Знаєш, я подумав… будувати правила для країни й регулювати життя людей — явно не твоє

Ще б пак! Коли обговорювали якийсь новий указ чи службу, Аніка завжди уявляла себе на місці людей і хотілося закричати: «Та пішли ви, сама розберуся!». І так було майже у всьому. Хоч вона й старалася допомогти Дару, але не знаходила у палаці місця і відчувала, що лиш заважає.

— Але магія — інша справа. Ти можеш… продовжити його мрію. Створити академію

— Але… — дівчина глянула на своє татуювання

— Всі бачать, що не тут твоє місце. А виростити нове покоління сильних магів — хіба не служба Унарії?

— Наставники й старші спудеї вчать охочих

— Вони знають лише те, чому їх самих навчили. А це переважно заклинання для виживання. Ні в кого в Унарії немає ґрунтовних знань про магію

— Дар може попросити когось приїхати сюди на якийсь час

— Це ж не те саме. І Ліорці не приїдуть. А вони найкращі

Аніка й сама не розуміла, чому вона відмовляється. Її брат в місті щасливий і вільний. Вони досягли того, чого вона прагнула — звільнили Унарію. І Дар впорається з тим, щоб побудувати тут нову країну. Щасливу і вільну. Було схоже, що її тут вже нічого не тримає, що тут її справа вже закінчена, але… та якого клятого князя (не Дара, звісно)? Було стільки причин це зробити! Їй і самій ця ідея подобалася, а продовжити його мрію… наче вона дозволить йому жити далі. Або нарешті відпустить… Вона глянула на Маура і її очі заблищали.

— Дар зрозуміє

— Він вже погодився, — мовив хлопець

— Що? Коли?

— Ми говорили вчора

— Мауре, ти… ти неймовірний! — вона посміхнулася

— Знаю, — хлопець теж посміхнувся

— Я… поїду через тиждень

— Навчальний рік почнеться восени

— Ха, хто сказав? Хай спробують мене не взяти зараз!

— Впізнаю тебе, — Маур розсміявся

— Так, ходімо, — раптово в Аніки з’явилася енергія і бажання бути корисною, поки вона ще тут, — треба підстрахувати Дара і прослідкувати, щоб ці королі чемно себе поводили. І хай знають, які тут водяться маги! Спробують щось сказати не так чи погрожувати — спопелю

Хлопець сильніше засміявся і вскочив раніше за Аніку. Бажання похвальні, але потрібно бути поряд і приглядати за нею, щоб справді не підпалила якогось короля. Хто її, це дівчисько, знає!

***

Ще не раз і не два вони приходитимуть на дах, подивитися вниз на метушню палацу, на учнів магічної школи у дворі, на конюшні, де завжди чистила стійла одна абсолютно нездатна до цього дівчина. Приходитимуть, щоб згадати, з чого все починалося. І не тільки вони. І колись на цьому даху молодий хлопчина, на якого звалився непомірний тягар, нарешті з легким серцем відпустить минуле.

Не раз з палацу будуть їхати у далекі країни, навчатися того, до чого лежить душа. І щоразу повертатися, щоб поділитися цим з Унарією. Побудувати нову академію, привезти якийсь винахід, розповісти заморські казки. І навіть будучи на краю світу вони лишатимуться одним цілим і у кожного теплітиме на серці з поверненням додому.

І колись дівчина з чарівним голосом напише нову баладу, яку співатимуть по всіх закуточках князівства. Яка змушуватиме співчувати та плакати, але даруватиме віру. Йтиметься там про кількох відчайдух, силу, сміливість, дружбу, відвагу та пробачення. Ця балада пройде крізь століття, коли мало хто вже згадає про кого вона і лиш Хранителі будуть передавати від покоління до покоління, що колись усе сказане було правдою. І кожен раз, перш як оповити руки срібною присягою народу, Хранителі проходитимуть залу пам’яті та згадуватимуть кожного, хто поклав своє життя за свободу Унарії.

***

Любі, якщо книжка подарувала вам хороші емоції, ви можете віддячити авторці тим же) Коментарі з враженнями завжди змушують мене щиро усміхатися, як і зірочки.