Глава 36. Правда

— Ти міг розказати хоча б мені!

— І що б ти зробив, Даре? Як би ти жив з цим?

Жити, знаючи, що твоя родина винна у кожній жахливій історії, яку розповідають спудеї… Що це зло не якесь далеке й абстрактне, не якась незнайома людина, яку легко ненавидіти. Твій рідний батько. Брррр. Аніка б нікому такого не побажала. І справді, що б він міг зробити? Легко уявлявся варіант, де Дар років дев’яти-одинадцяти посеред ночі тікає до палацу, озлоблений цими історіями, хоче покласти кінець і… і що далі? Але все одно це був не вихід, Ведим мусив придумати щось розумніше, ніж тримати його під землею і брехати все життя!

— І коли ти збирався мені розповісти?

— Коли… — він наткнувся на  я-вб’ю-тебе-якщо-зараз-скажеш-це погляд хлопця, але все ж закінчив, — будеш готовий

— Ну звісно! — зі злістю вигукнув Дар

— Даре, найбільшим моїм страхом завжди було втратити тебе

Це міг би бути переломний момент. Міг би бути шанс для Ведимира. Ці слова могли б змінити все. Могли б. Але вони тільки розлютили Дара.

— Що ж, ти з цим чудово впорався, — він змахнув рукою й притягнув срібний браслет, який жбурнув наставнику, — одягай! 

— Даре…

— Ти взагалі розумієш, через що змусив мене пройти?! 

— Перестань! — скрикнула Лелія, — не потрібно!

Власлав сіпнувся було до них, але Аніка сама притримала дівчину, а Маур шепнув:

— Не лізь. Зараз це між ними

— Я у своєму житті бачив землі більше, ніж сонця. Старші зі мною лише забавлялися час від часу, але на тренуваннях не робили знижки на вік. Постійно неготовий, постійно вивчи щось ще. Я намагався тобі догодити. Я хотів твоєї похвали, але я б ніколи цього не дочекався. Тренувався ночами й читав книжки замість їжі, але навіть цього було мало. Не готовий. Всі йшли, хтось через місяць, хтось через пів року. Всі. Тільки не я. Я не міг зрозуміти, що зі мною не так. І ти відправляв їх далі. Вони змінювалися один за одним, нові й нові спудеї. Я не знав, що таке родина. Що таке друзі. У мене не могло бути друзів, ніхто ж не затримувався. І кожен з них міг розповісти стільки, скільки мені за життя не вичитати у книгах. Та я навіть не знав, якою буває стигла полуниця! Я не бачив нічого крім триклятого лісу! Стань туди! — Дар вказав на кут пентаграми

— Даре…

— Замовкни! — гримнув він і зло зиркнув на Ведимира, змушуючи того відійти у кут, — а тоді… Ведиме, я хотів, щоб ти мене покликав. Щоб ми пішли ще раз. Щоб ти зрозумів мене, вибачився, пояснив. Хоча б щось! Але ні, ти просто відвернувся. Пішов займатися своїми важливими справами. І нічого не змінилося, абсолютно нічого. Тобі наче було начхати… Тепер ми змінимо ролі. Власе, дай йому кинджал

Хлопець підійшов до наставника збоку і протягнув клинок на долоні. Було видно, що йому це не подобається, але ослухатися він не насмілився.

— Ріж, — наказав новий князь

Наставник зробив надріз на руці біля браслета й по ній потекла цівка крові.

— Пробач, — сказав він Дару, — пробач мені за все

Крапля крові впала на підлогу й пентаграма наповнилася сяйвом.

— Я, Ведим хто-ти-там, беру участь у ритуалі Єднання

— Я, Ведимир…, — луною повторив наставник

Ведим ніколи не подобався Аніці, але зараз навіть їй стало його шкода. Кров текла з його руки, з кожною краплею сяйво ставало все сильнішим і з пентаграми підіймалося вгору, огортаючи їхні ноги кровавим туманом, а він повторював слова за Даром.

— Якщо хтось влізе, єднання порушиться і це закінчиться смертю, — тихо сказав їм Власлав, — не Дара

— Власе, мені шкода… — Аніка сама здивувалася своїм словам, але відчувала, що має це сказати, — що тобі довелося піти на це… Це був гідний вчинок

— Ти мені теж ніколи не подобалася, — вернув він

— Що… що Дар вже зробив?

— Ти думаєш, це кінець? — запитав герцог

— А хіба не схоже? — буркнув Маур

— Я… — Влас запнувся і глянув на татуювання на руках, — не можу сказати. Але це не кінець

Він поспіхом відійшов від них і знову кинув на зап’ястя і Дара похмурий погляд.

— І що ж далі? — прошепотів Маур

Хотіла б Аніка знати! Все, що вона могла — дивитися, як слово за слово Ведимир лишався свободи. Він говорив щось про служіння, обіцяв не зраджувати Унарії, берегти життя Дара, слухатися його і ще багато всього.

— Мені здається, чи слова інші? — пошепки спитав Русан

Аніка не була спеціалісткою по єднанню, але їй теж так здалося. І вона б багато віддала, щоб поряд опинився Юрко, який шукав у формулюваннях єднання лазівки й знав його до останнього звуку. Але його не було, а єднання закінчилося. Світло піднялося з пентаграми прямо до руки Ведимира і розплавило браслет, який тут же затік під шкіру. Наставник скрикнув від болю, але вже наступної миті все зникло — і світло, і браслет, і його рана. Лишилося тільки нове татуювання на зап’ясті.

— Я дозволив тобі багато чого, але ключове лишилося, — мовив Дар, — ти будеш жити тут, служити мені й захищати моє життя. Виконувати усе, що скажу. І ти можеш звільнитися від цього, якщо забажаєш. Можеш залишити мене у минулому і втекти. Я ж теж міг… Вчора ми про дещо розпитали й дізналися цікавий факт… про те, що станеться, якщо одягти браслет лише на одну руку. Виявляється, мої попередники вже експериментували. Їм було шкода витрачати стільки браслетів, срібло не таке вже й дешеве… так от, ти можеш звільнитися. Якщо, звісно, зможеш відрізати собі руку. Або випалити усе до кістки

Лелія ахнула і закрила рот рукою, а Ведимир кивнув і тихо сказав:

— Мені шкода

— Зійди з пентаграми, — наказав Дар і наставник підкорився

— І що тепер? — тихо спитав Рус

— Приведи їх сюди, — Дар кивнув на пентаграму