35.3

— Даре, навіщо це все? — тихо спитала Аніка

Русан перестав брикатися, а як тільки вони його відпустили, присів біля Діяни й обійняв її. Дівчина не відштовхувала.

— Гей, я якраз не зробив нічого. Але, здається, ви й без цього можете перебитися

— Тебе це наче забавляє! Навіщо ти одного Власа кинув битися, якщо у тебе стражі є?

— А ти хочеш побитися з моїми стражами? — він підняв брови, — можу влаштувати

— Даре, припини, — з тремтінням у голосі попросила Лелія, — ти не такий

Хлопець завмер, фальшивий вираз сповз з його обличчя, в очах проковзнула вина, але перш ніж він встиг відповісти двері відчинилися. Всередину зайшов чоловік, а за ним Ведимир, якому два служителі єдності наставили в спину мечі.

— А от і наш останній персонаж! — артистично вигукнув Дар, а на його обличчі знову з’явилася неприродно широка посмішка, — проходь, проходь. Нам якраз цікаво послухати, що ти можеш розказати

— Ти! — Леля ахнула, побачивши чоловіка, що привів Ведимира

— Що таке, сонце? — Дар подивився на неї й потім на чоловіка, — це мій старший брат, як виявилося. Але він погано себе поводив і я вирішив, що в браслетах йому буде краще

— Це… він

— Той негідник, що зґвалтував твою подругу-служанку? — Леля кивнула, а Дар краєм ока глянув на Ведима і запропонував, — хочеш, я вб’ю його?

Лелія з жахом подивилася на Дара і помотала головою.

— Ні? А що тоді? Можу віддати його тобі, буде робити все, що скажеш, — продовжував він, злорадно спостерігаючи, як на обличчі Ведимира з’являється біль, — і це ні? Гаразд, братик, вали звідси, з тобою пізніше розберемося

Чоловіка як вітром здуло. А за ним, помахом руки нового князя, зникли й всі до одного служителі єдності.

— Даре, тобі потрібен я. Відпусти їх, — попросив Ведимир

— Та ж вони самі прийшли! Не смію насильно виганяти. А ти проходь, проходь. Оооон туди, — він вказав на пентаграму на підлозі

Ведим на мить прикрив очі, а потім став куди просив хлопець. А Дар легко спригнув з кам’яної підставки й встав навпроти нього.

— І що тепер? — запитав наставник

— Ти розкажеш мені усе

І Ведимир це справді зробив. На пам’яті Аніки, він вперше не виляв, не переводив тему й будь-яким іншим способом не тікав від запитань, які йому не подобалися. Можливо, бо тікати йому не було куди. А можливо, бо це вже не мало ніякого сенсу.

Він розповів, як сам втік за кордон і потрапив до короля Арвії. Як вчився у нього при дворі, бо король вважав, що виховати герцога — це вже хоча б щось, якийсь шанс змінити такого вкрай небезпечного для нього сусіда, як Унарія. Коли Ведимир підріс, вже років у сімнадцять, він вирішив, що герцог це добре, але недостатньо. Тоді запропонував, а король підтримав, виховати когось рангом вище — князя. Так вони викрали Дара.

Дара спочатку теж ростили при дворі короля Арвії, але наступне, про що подумав Ведимир — жодне королівство не тримається на одній людині. І що в Унарії в рази більше бунтівників, ніж кому вдається втекти. Вони могли б стати великою силою. Так у нього з’явилася ідея академії, а король Арвії його знову підтримав.

Що Ведимир побачив ще по будівниках першого гнізда, людей з-за кордону тягнуло назад. У них вже були свої життя, їм було що втрачати і їх не можна було звинувачувати в тому, що через півроку-рік усі хотіли назад. Хтось витримував й довше, але це була не їхня війна і ніхто з приїжджих по справжньому не хотів брати в ній участь. Це тільки ствердило Ведимира у тому, про що вже думав — князь Унарії має вирости в Унарії. І коли Дару було шість, Ведимир забрав його в академію.

А от далі… далі вони й самі знали. Дар ріс в академії й Ведимир виховував його, як і інших спудеїв. Коли він ще був малим, вони з Ведимиром суботами виходили в ліс і просто гуляли, розмовляли. Він знав, що навчання це тиск на малого, але князь і не має бути слабким. А цими прогулянками він намагався допомогти, вислухати, підтримати. Проте з часом їх ставало все менше й менше, зростала кількість гнізд і спудеїв, а з ними й речей, про які потрібно було думати Ведимиру. Потім Дар почав ображатися на нього за це і за те, що його не пускають на завдання. Сам відмовився йти на таку прогулянку і після того Ведимир більше не пропонував.

Так, Дар нікуди ніколи не ходив. Як би Ведимир не готував спудеїв, завдання були для них ризиком. І ще вони були ризиком, що Дар випадково щось скаже чи наткнеться на стражу (в цьому місці Аніка, Дар і Маур переглянулися й на мить дівчині здалося, що між ними все добре, все як раніше). І тоді не тільки малий може зрозуміти, але й князю може стати відомо, що його син живий і в Унарії. Почнуться ще одні пошуки, а минула хвиля принесла стільки жахів, що Ведимир ледь не пошкодував про свій задум. 

Навіть якби князь не дізнався, спудеї б побачили та зрозуміли… такого Ведимир теж не міг допустити. Ставлення до хлопця миттю б стало іншим і наставник не міг його передбачити. Явно не дуже хорошим. Завжди легше звинувачувати інших і перекладати на них відповідальність, замість того, щоб боротися самому і шукати вихід.