Глава 35. Зустріч

Аніка думала, пробратися до княжого палацу буде складніше. Але якщо прикинутися групою підлітків, що йдуть єднатися, а по дорозі вирубити двох служителів єдності, що супроводжували їх, задача ставала не такою й складною. Хоча пробратися непоміченими було б іншою розмовою — на мурах і брамі, що оточували палац, збереглися давні охоронні заклинання, віку, мабуть, як єднання. І хоч підлітки в Унарії стали сильними магічно, навіть для Аніки це була серйозна перешкода — захист ставив маг з вищим рівнем, а то й не один. І ще їй подумалося, що вийти з палацу буде нелегко… якщо вони, звісно, вийдуть. А про це вже думати не хотілося.

Їх було забагато — аж шестеро — і мінімум трьох з них вона б з собою не брала. Вони з Мауром взагалі зібралися самі піти після того, як передали б Дем’яну і його групі спудеїв лист з поясненнями, що сталося, де перейти кордон з Арвією і до кого звернутися там. І вже відійшли від сховку сажнів на двадцять, як дівчата їх нагнали і заявили, що підуть з ними. Не до Дем’яна, звісно. І як Маур з Анікою не відбрикувалися, дівчата не повірили, що вони нічого не задумали.

І мали слушність. Аніка навіть на мить не розглядала варіант відправитися до Арвії й кинути брата, а Маур — усю родину. І вони не могли інакше. Не вірилося, що Дар став таким. Той Дар, якого вони знали, з ким Аніка щоночі дивилася на зорі, хто усім допомагав, постійно смішив, хто навіть нешкідливі правила б без неї не порушував. Дар, який понад усе просто хотів свободи.

Втім, вони обоє розуміли, що як не вийде, для них це буде шлях лише в одну сторону. І були готові на це, а от тягнути з собою Лелію і Діяну точно не хотілося. Але дівчата вперлися, а тоді до них вийшли ще й Рус з Ярошем, що мали віднести вістку спудеям на чолі з Зоряною. Рус надто добре знав сестру і не помилився, коли підмовив Яроша зробити спершу крюк і перевірити, чи та нічого не затіває. І теж намилився з ними, пригледіти за сестрою, хоч вголос цього і не казав. А Ярош… це був Ярош.

З них усіх Аніка б взяла з собою одного Руса. Дівчат довелося, бо з цих впертих дурненьких і самих сталося б полізти. З ними Аніка ще змирилася, бо Леля могла вплинути на Дара, а Діяна могла сама за себе постояти. З них взяли слово, що будуть слухняними, на крок не відійдуть, точно не полізуть на шию Власу чи не зроблять подібних дурниць. 

Брати в палац на мирні (вони сподівалися) переговори озлобленого одержимого жагою помсти вправного Яроша ніхто не хотів. З іншого боку, вони розуміли, а Аніка найкраще з усіх, що цей як вирішив сам туди попреться. З нього також взяли слово, що буде слухатися плану і не полізе до Дара. Хіба якщо той захоче їх вбити… Ярошу Аніка не довіряла, його слову також, але заспокоювала себе думкою, що як він буде з ними то хоча б пригледіти за хлопцем зможуть — один раз вона його вже зупинила. А як попреться у палац сам, хто знає, що він там накоїть! Інколи те, що не можна просто заборонити комусь щось робити ставало справжньою проблемою.

Перед тим, як вирубити стражів, вони дізналися, що молодий князь в оооон тому залі, де проходять єднання, але їм потрібно зачекати з іншими підлітками за дверима у кінці коридору. Наказу привести їх ще не було, тому поки їх погодують і напоять з дороги. Перше полегшувало задачу «знайти Дара», останнє непокоїло — підлітків справді збирають у палаці? А ще Аніці було моторошно від того, що біля «зали єднання» пусто. І взагалі в коридорах… і аж надто все йде легко.

— Ці кристали — вкрай корисна штука

Власлав з’явився нізвідки, а разом з ним ще кілька служителів єдності й Аніка зрозуміла, що зовсім там не пусто — вони просто були невидимі. А от Влас дивився крізь кристал-проявлячку, який вловив їхні заклинання. Кляті князі, чому маскування було таким складним, що ніхто з підлітків досі не зміг його відтворити?!

— Я знаю, що ви тут, — Влас справді дивився прямо на них, — ви рано, але проходьте

Один за одним, нехотя, вони скинули заклинання невидимості.

— Власе! — вигукнула Діяна

Хоч вона й сіпнулася вперед, на шию йому не кинулася. Ні вигляд і неземна радість (ага, звісно!) хлопця, ні служителі єдності поряд з ним цьому не сприяли. Влас же удав, що не помітив її пориву.

— Хто тут у нас? — двері відчинилися й виглянув Дар, — так і знав, що без вас не обійдеться! 

Він обвів їх поглядом, всміхаючися, аж на останній Лелії ця посмішка зникла. Хлопець на мить завмер і проковтнув ком у горлі, його маска тріснула, але тільки на мить. Він швидко опанував себе і знову широко-широко посміхнувся:

— Заходьте

Наставлена на них зброя служителів єдності підкріплювала ці слова. Аніка озирнулася, оцінюючи ситуацію. Те саме зробили й хлопці.

— Ну-ну, хіба ви сюди не до мене прийшли? — спитав Дар, — то давайте. Навіщо завдавати стражам зайвий клопіт ловити вас по палацу?