33.3

На ранок пропав Дар. Вони обшукали все навкруги, заглянули під кожен кущ, на кожне дерево. Дно струмка обстежили в обидва боки, хоч від самої думки, що Дар міг втопитися, ставало моторошно. Ведимир ледь горлянку собі не зірвав, гукаючи хлопця по всіх околицях, але його ніде не було. Чим далі вони заходили, тим більш знервованим він був, метався по лісу, гучніше кричав, вкотре наплювавши на власні правила безпеки. Ні, як вони шукали Власа Ведим теж долучався, але тоді його хвилювання і в порівняння не йшло з тим, що спудеї бачили зараз.

Вони відійшли на немаленьку таку відстань, перш ніж вирішили повернутися назад. Раптом групки, що пішли в інші сторони, знайшли хлопця? Але ні, кожен повернувся до сховку ні з чим і те, з яким відчаєм Ведим обвів їх усіх поглядом, змусило підлітків напружитися ще більше.

Раптом Ведимир кинувся до своєї сумки й почав ритися у ній. Він усе вивернув, розкидав довкола рубахи, книгу, ніж, горнятко і багато усяких дрібниць. Коли ж сумка стала порожньою, глянув на усі ці речі довкола себе і метнувся до найближчої рубахи. Схопив її, підняв, але нічого під нею не знайшов. Як і під наступною. Він перекидав усі речі знову, вчинив ще гірший бедлам на галявині, тоді повернувся й вивернув сумку і нарешті з неї випав недогризок паперу, у який наставник вчепився обома руками. А як прочитав… посірів не гірше за попіл від дуже жаркого вогнища.

— Ведимире, що ти шукав? — обережно спитав Рус

— Він… я… — раптом його погляд зачепився за Аніку, він вскочив і зі злістю вигукнув, — це все через тебе!

Очі Аніки недобре блиснули — вона абсолютно не схвалювала наставлений на неї палець і такий тон.

— Поясни, — холодно зажадала вона

— Ти його постійно підбурювала! Це ти його навчила!

— Не я його закрила в академії, мов у тюрмі

Аніка не менше за Ведимира хотіла знати, куди запропастився друг. І головне — чому без неї і які ж такі світлі думки гуляли у його дурній голові!

Наставник махнув на неї рукою, важко зітхнув й осів назад на землю, мов маріонетка, від якої відрізали ниточки.

— Все закінчено, — скорботним голосом мовив він

— Ведимире… поясни, — попросила Ялина

Він мовчки, не підіймаючи очей від землі, протягнув їй записку. І щось було у цьому жесті таке… покірне. Таке не Ведимове, що з цим чоловіком аж ніяк не в’язалося. Але наставнику наче було все одно.

— Чекаю тебе завтра до полудня у палаці, — зачитала Ялина, обережно забравши у нього папірчик, — інакше усі підлітки, які прийдуть на єднання, помруть. І так буде до того дня, як ти не з’явишся. До речі, впевнений, ти писав ще чимало цікавих листів. Не підписано. Ведимире… я не розумію

А от в Аніки в голові все склалося настільки чітко, що стало страшно. Хлопчик з невідомими батьками, роки в академії, коли йому не дозволяли вийти до реальних людей, що пройшли єднання, постійна підготовка і навчання, страж, що помер від порушення ритуалу, коли спробував напасти… Вона подивилася на Маура, який такими ж розширеними очима дивився на неї. І кивнув. Він думав про те саме.

— Ведимире… — тихо-тихо, мов сам боячись своїх слів, — твоїм планом був… Дар?

Наставник підняв на хлопця очі, повні болю і відчаю. Тут навіть кивати чи говорити було не потрібно — відповідь читалася по його обличчю. «Звідки?» — одними вустами прошепотів він, але ні Маур, ні Аніка, пояснювати не стали.

— Що це значить? — спитав Жадан

— Дар? — пробурмотіла Лелія

— Ви про що?

— Дар — син князя, — у тиші, як вони замовкли, мовила Аніка

Леля ахнула, очі Яроша запалали.

— Що? Як? — шоковано пробурмотів Жадан

— Тому ж було всього три, — Ялина нахмурилася

— Не може бути! — фиркнув Рус

— Може, — тихо відповів Ведимир і цим обірвав усіх, — Дар… Дарислав. Три роки жив при дворі короля Арвії. Потім збудували перше гніздо. Ми хотіли виховати нового лідера… і нових захисників, магів, радників… ви мали змінити Унарію… але я десь прорахувався

— Та невже?! — з отрутою у голосі кинула Аніка

Ведимир пропустив це мимо вух:

— Ви… ви усі відправитеся в Арвію. Там будете в безпеці. Король прийме вас і допоможе

— Нікуди я не піду!

— Лишайся, як хочеш. Але це був єдиний шанс. Надії більше немає… Завтра я відправлюся до палацу. Йти в Арвію чи лишатися тут самим — ваш вибір. Тільки прошу востаннє передати послання іншим групам, щоб вони знали, куди можуть піти

Він піднявся і став повільно збирати речі, що розкидав довкола. Запанувала важка тиша. Ніхто з підлітків з місця не зрушив, так і переводили шоковані погляди з наставника одне на одного, не знаючи, що сказати. Буквально кілька фраз перевернули їхні життя з ніг на голову і що з цим робити вони просто не уявляли. Ведим підняв на них очі й зітхнув:

— Мені шкода. Це кінець