Глава 33. Таємниці Ведимира

Це було одне й найлегших рішень у житті Власлава. Неймовірно важке, з абсолютно нерадісною перспективою, але очевидне настільки, що він навіть не думав. Підлітки його рангу можуть дуркувати, можуть прикидатися безвідповідальними, можуть проводити час з простими й бавитися у їхні ігри, але як приходить час їхні шляхи все одно розходяться.

Його невеличкий феод знаходився за горами, на самому кордоні з Ліором. Що робило буття там відносно непоганим — свавілля князів так далеко від столиці не докочувалося, гори це ускладнювали, маги під боком зупиняли від явного беззаконня, а маленький розмір не спокушав мати справу з цими проблемами. 

Крім того, рід Власа намагався захищати своїх людей. З покоління у покоління герцогів виховували з відчуттям відповідальності за своїх людей, повагою до них і вдячністю за те, що мають. І населення відповідало їм тим самим.

Але якщо їхні люди й могли не виїжджати до іншої частини Унарії, то от герцогам таке не дозволялося. Малий Влас спершу ставився без ентузіазму, але у дванадцять на черговому балі змінив думку — надто йому запала у серце неймовірна принцеса. В півтора раза його старша, але така гарна та з чарівним сміхом. Що кружляла з ним у танці й посміхалася тільки для нього. Влас звик завжди отримувати що хотів і тим болючіше було, як вона його відшила. А вже за пів години цілувалася з іншим… 

Злий та розгублений, вдома він взяв лук та відправився полювати — це завжди допомагало. А за кілька днів, бо повертатися не хотілося, зустрів дивного хлопчину. Нахабного. Старшого, але для Власа це мало значило. А от те, що він ліз куди не потрібно, дратувало, а Влас і так був не в найліпшому настрої. 

Він пустив у хлопчину стрілу. Мимо, звісно, але близько, щоб налякати. А стріла замість лякати сповільнилася і слухняно лягла хлопчині у руку. І як Влас з цікавості повторив, хлопець свій трюк також. А потім і ще кілька показав, та такі, що малого герцога це запалило і він пішов би хоч до палацу принцесі на поклін, аби такому навчитися.

Його, звісно, шукали. Довго та ретельно, так що зі Златогорську, гнізда старших звідки був хлопчина, що знайшов Власа, його з місяць боялися відправити у молодші. І Влас з радістю лишався, тренувався і вчився. А от як його відправили далі… Влас чув жахливі речі про інші феоди, але тоді вперше побачив це і повірив, що не всюди живеться як на його землях. І це шокувало сильніше за принцеску. 

Спочатку академія для нього забавою, пригодою, де його навчали неймовірних речей, але він не розглядав це як щось тривале. А от після того, як пройшов ніжками пів Унарії до столиці й побачив реальне життя, він передумав. Він став одним з найвправніших магів, одним з найсильніших, придумував і втілював десятки ідей, як допомогти населенню. Бо хоч під столицею і жили не «його» люди, все, чому його вчив батько, відгукувалося і штовхало щось змінювати. Тут він був потрібніший, у його феоді, по перше, правив батько, по друге, жили в рази краще.

І все ж він завжди знав, що одного дня повернеться. Ведимир міг уявити собі скільки завгодно правил та заклинань, що слідкували аби ніхто не чкурнув геть, але правда була, що хто дійсно хотів знайшли б способи, як їх обійти. Він би не зміг зупинити Власа, а Влас знав, що настане день, коли йому буде час йти з академії. Навіть знав, що, скоріш за все, це буде пов’язано з самопочуттям батька.

Влас мав молодшу сестру, але крім них двох спадкоємців герцог не мав. Та і спадкоємцем, якщо дивитися об’єктивно, був лише Влас. Його сестрі б ніколи не дозволили правити, скоріш за все, князь би насильно видав її заміж за старшого-досвідченого, а з новим господарем людям на їхніх землях стало б жити не краще, ніж в інших частинах Унарії.

Він сподівався, цей момент настане не так швидко. Але менш як за місяць хлопцю виповнювалося чотирнадцять, а ні втрачати батьків, ні ставати причиною незавидної долі сестри, ні зраджувати своїм людям і допускати чужих управлінців у феод Влас не збирався. Бо вірив він в академію, Ведимира і переворот чи ні, а на кону стояли тисячі життів, за які Власлав був відповідальним.