28.2

— Ідуть, — мов труба княжого оповісника біля гнізда пролунав голос Руса

Маур з Гнатом миттєво схопилися на ноги й виглянули назовні. Сидіти, лежати й навіть ходити сходами вгору-вниз по вежі їм наскучило, а сил лаяти Ведимира чи злитися на його заборону вже не було. Бажання думати про те, що він зробить з трійкою, яка порушила його заборону — також. Та й що він міг зробити, а головне — яке мав право? Чи то спілкування з новенькою так на них вплинуло, чи на цей раз наставник аж надто перегнув, але сумнівів у своїй правоті й праві чинити як вважають за потрібне не мав ніхто з них.

Слова Ведимира, що ніхто нікуди не піде, викликали вибух емоцій, неймовірне обурення та кілька пропалених дірок у килимі й полицях навколо. Навіть деякі, хто виступав проти, обурилися. Одна Дзвінка полегшено видихнула і перестала боятися, та й Марися кивнула, визнаючи логіку наставника. Коли ж на викрик Аніки: «Що тоді пропонуєш?! Сидіти під землею поки не здохнемо?!» — Ведим просто заявив, що поговорить зі спудеями завтра, як вони заспокояться… наставнику вистачило розуму змитися нагору ставити охоронні заклинання. Це точно зберегло йому здоров’я. А от підліткам настрою ніскілечки не додало.

Вони троє не могли стояти осторонь. Не репетували на всю навчальну, не грюкали дверима, не пішли колошматити мішок у тренувальній, ні. Леся, не зговорюючися, не покликали, але втрьох швидко прийняли рішення і накидали план дій. А вже вночі пішли й нові заклинання Ведимира перешкодою для наймайстерніших у гнізді не стали. Той хоч заснував академію, рівень сили мав середній. Навіть Рус міг спробувати впоратися, що вже казати про Маура і, тим паче, Гната.

До міста хлопці прийшли на світанку разом з торговими обозами. І, звісно, під ковзаючим поглядом, щоб на них не звертали уваги, але не світити сильними заклинаннями перед магами на брамі. Вибратися мали так само аж ввечері, коли частина торговців поїде назад після ярмарки — плата за постоялі двори у столиці зависока, тож хтось обирав провести ніч просто неба, аніж лишатися у Князеславі.

Скло величезного годинника було мутнуватим, що одночасно і заважало дивитися, і грало на руку — побачити три обличчя, що виглядали над циферблатом, було важче, а використовувати повноцінну невидимість у місті хлопці не ризикували. Та й в такі дрібниці на годиннику ніхто не вдивлявся, увага містян була прикута до подій перед княжим палацом, а висота і відстань звідти до годинникової вежі була чимала. Але і тут проблема — щоб самим бачити події на площі, доводилося чаклувати далекозорість.

Князь вийшов з палацу разом з п’ятіркою щасливчиків та нечисленною охороною. Чого йому боятися, якщо кожен присутній дорослий під загрозою смерті не міг слова поперек сказати, не те що завдати шкоди? А жодну дитину чи підлітка, знову таки під страхом смерті, ці дорослі з собою не взяли.

Натовп перед князем розступався ще швидше, ніж люди на базарній площі зіскакували б зі шляху оскаженілого коня. Коли ж він з супутниками опинився в центрі площі, почав промову, певно що розповідаючи, з якого дива вирішив зробити таку милість і звільнити п’ятьох підданих від єднання.

Хлопці б не відмовилися послухати, але з такої відстані магічний слух вже було важко використовувати — він не діяв вибірково. Фільтрувати ж усі звуки в радіусі шістдесяти ліктів і вичленити з них саме голос князя… Гнат, як найдосвідченіший вивідник, тільки налаштовувався на потрібну хвилю. Хотілося зробити це завчасно, але ніхто точно не знав, коли князь зволить вийти. А з таким заклинанням кожна хвилина коштувала неабиякої концентрації.

В голову Гнату, створюючи безперервне гудіння, хлинули з сотню різних звуків, мов раптом прорвало звукову дамбу. Маур йому навіть поспівчував — щоб хоча б зором керувати доводилося докладати неабияких зусиль, найменший рух зіниць і картинка перед очима змінювалася, адже на такій відстані зміна кута зору на градус значила зміну в огляді на п’яток-другий ліктів. А слух — це ще гірше!

Русан зі злістю дивився на те, як викроковує князь, як перед ним розбігаються люди, як вони стоять і мовчки слухають кожне слово, певно що навіть в думках не сміючи йому перечити, як вони дивляться на п’ятьох щасливчиків… скільки ховається за цими кам’яними обличчями або натягнутими посмішками? Хотілося опинитися поруч, взяти його за плечі, струснути й закричати прямо в обличчя. Хто, хто дав тобі таке право?! Як ти взагалі смієш думати, що можеш керувати життям цих людей?! А потім… Рус силою волі задавив цю думку, не бажаючи навіть знати, що б він хотів зробити з цією п’явкою Унарії у золотому плащі. Маур взагалі психанув, зробив кілька кроків назад й відвернувся.

— Починається, — не обертаючися, кинув йому Рус, — ти сам хотів це бачити

Маур від злості й безсилля махнув кулаком у повітрі, але повернувся назад. Глянув на Гната. Хлопець хмурився, його очі були заплющені, а зіниці під повіками металися швидше, ніж ложка у селянки, що збивала масло. Підійшов і торкнувся руки напарника, на що Гнат крізь зуби процідив:

— Обрати годинник… жахливе рішення

Все, що вони могли з цим зробити, вже зробили. Їм навіть зі звичайним слухом звуки, які виробляв механізм годинника з пів вежі, діяли на нерви, а тому хлопці одразу ж поставили на нього заклинання німоти. Проблема у тому, що з силами Гната і таким гострим слухом, як він собі начаклував, це не повністю допомагало. Але Маур навряд міг зробити щось більше, ніж легко стиснути руку напарника в знак підтримки.