26.2

Гніздо стало значно пустішим, як і програма. Усі, хто мав голову на плечах, магічні сили й непогані навички виживання, пішли на завдання до Жатина (крім Яроша, бо голова на плечах то не про нього). Там розвернулося повноцінне дійство: група до Верхньопільська, інша до Яриці, ще одна до Горислава, перша до Жатина з попередженням, а через тиждень вже й друга до Жатина, хто мав допомагати з переселенням. Туди ж підтягувалися групки з Верхньопільська і Яриці, а у Гориславі ударними темпами приводили гніздо у жилий вигляд.

Проводити програму майже не було кому, у гнізді зі старших лишилася тільки Зоряна, та й настрою серйозне організовувати не мала. Ні, спочатку вони придумували заняття, але Зоряна не була Ведимиром. Коли до неї підійшла Радана й попросила позайматися своїм замість гутірки, наставниця дозволила. А потім і іншому спудею. І так день за днем вільностей ставало все більше, а потім і офіційно вільного часу.

Коли Аніка не тренувалася й не була в поганому настрої, переживаючи чи не напорються діти з Жатину на князя, за усіх, хто пішов їм допомагати, чи не напорються вони на князя, коли не думала, що вони в черговий раз лише тікають і ніяк не наближаються до звільнення Кирила, вона вчила з Даром арвійську або тікала нагору походити. Навіть посеред дня, хоч хлопець спершу і був проти. Але навіщо витрачати час зі сну, якщо можна погуляти вдень? Ще й сонце побачити! Єдине, на що їй ніяк не вдавалося вмовити друга (крім того, щоб чкурнути показати йому місто) — залізти у кімнати наставника.

— Ти не розумієш, ми нічого не знайдемо, — відмовляв хлопець, — Ведим не з тих, хто буде записувати плани й тримати на видному місці

— То ми добре пошукаємо!

— Навіть якби записано, ми не знайдемо. Але якщо у нього є план, то тільки в голові

— Не знайдемо це, то щось інше. Тобі не здається, що він поводиться підозріло?

— Аніко, перестань, — хмуро глянув на неї друг, — ми нічого не знайдемо. Я не піду на це, а якщо ти зробиш, не розмовлятиму з тобою

Дівчина, звісно, кинула на нього гнівний погляд і вийшла, грюкнувши дверима, але більше до цієї теми вони не поверталися, а Аніка сама не полізла до кімнати Ведимира, хоча спокуса була великою.

***

Маур помітив тінь за деревами надто пізно. А вони ж були так близько! Миттю він штовхнув одного малого і той влетів у кущі, а іншу за комір затягнув за стовбур сосни й закрив рота долонею. Старшенький Гліб, розумничок, сам чкурнув за сусіднє дерево.

— Стійте! — крикнули позаду

А Маур вже повірив, що цей жах закінчився, що все позаду! Сподівався, що нарешті зможе спокійно звалитися у далекому кутку недобудованого гнізда, може там, де мав бути склад, і проспить мінімум два дні. І щоб жодна дитина його там не знайшла! Але спершу вихлебтав би ціле барило води й з’їв чогось теплого. Він сподівався, у Гориславі є піч і картопля. Або пшонянка, але краще б картопля. На м’ясо, хоч би й не в’ялене, він би й глянути не зміг, а несвіжим сиром вони ледь не потруїлися в перші дні.

Настільки напруженого та виснажливого завдання в академії ще не було. Фізично, емоційно. Діти, що спершу забавляли, задачка обійти стражів, що спершу була викликом, на грані можливого, що додавало азарту. Але дітям, хоч вони були розумничками, хоч старалися, намагалися слухатися його, було всього по десять-одинадцять. Він допомагав, вчив і підбадьорював, але вони лишалися підопічними, за якими потрібно приглядати й про яких турбуватися, а не напарниками, що і тебе можуть підстрахувати.

Він слідкував за навколишнім сам, ще й за малими приглядав. Шикав на них, щоб не рвалися вперед. Чаклував за усіх ковзаючий погляд, затягував у прикриття і закривав їм роти руками, як проходили стражі. Чаклував сигналку, як лишав їх сидіти на місці і йшов на розвідку, а тоді мчався, перестрибуючи кущі, назад і видавав їм стусанів, як не слухалися і совалися за контур. Двічі бив по руках, як знаходили «ягідки» і тягнули до рота. Ніс сумку за Марічку. Відбирав у всіх фляги й видав потроху, а тоді віддавав останні ковтки малим, як не було струмків. 

Накривав малого шкіряною курткою, щоб менше мерз вночі, а сам лишався в одній рубасі. Він застудився й кашляв, зате так було куди важче заснути. Лишати малих стійкувати він наважувався лиш на кілька годин ближче до ранку, хлопців вдвох, і все одно бентежно спав і міг ні з того ні з сього підірватися, запалити вогонь на руках й диким поглядом озиратися навколо.

І вони дійшли, вони вже були майже у цілі! Майже. Маур швидко оцінив ситуацію, оцінив змучених малих та ті крихти магії, що у нього ще лишалися. Ні, разом вони не відвертяться. Жестами показав Глібу, щоб приглянув за меншими, відпустив малу, спустив сумки з плечей і побіг вбік, далі від дітей. Якщо пощастить, він ще зможе відірватися, хоч сил ледь вистачало аби не спотикатися о коріння на землі.

— Та стій же, я вас чекаю! — крикнув той, кого Маур прийняв за стража, кидаючися слідом, — у вас же карти орієнтирів немає!

Маур ледь в дерево не врізався, зупинився і повільно розвернувся.

— З академії я, гніздо Гориславське будую, — хлопець віку може Дем’яна теж зупинився недалеко від нього, — пробач, ви одні з перших, я не подумав, як можете реагувати. Мене звати Яр. Клич дітей і ходімо, у нас для вас є ванна й обід

— Краще діжку води й подушку у закутку, — видав Маур та істерично засміявся

Він реготав, схопившися за живіт, так, що Яр вкрай обережно підійшов перевірити, чи все в порядку. А Маур розігнувся, стис того в обіймах і затрясся, ледь не ридаючи йому в плече. Яр завмер у ступорі, а тоді повільно підняв руку й поплескав його по спині.

— Я… так, пробач

Маур перестав трястися, але сказав, зриваючися на істеричний сміх. Тоді зробив глибокий вдих, відсторонився і витер щоки долонями.

— Глібе! Виходьте. Все в порядку, це свої