23.2

Усі, хто міг, на очі князю старалися не потрапляти. І відійти від шатра настільки далеко, наскільки могли собі дозволити. Нещасні, які не помітили, як інші чкурнули геть, проковтували коми у горлі, схрещували пальці й подумки благали, щоб князь не виглядав з шатра, а якщо так, то не звернув на них уваги. Вони піти не могли — це б надто впадало в очі, якби усі знайшли собі справи край табору. І тоді князь би точно прийшов на цей край і дісталося б усім… тому менш прудкі нещасні стояли на місцях край шатра і мовчки заздрили іншим. Нічого, наступного разу і їм пощастить вислизнути.

Князь у шатрі подумки розпинав кожного підданого, хто був з ним. І хто не був також. Він би вже стратив кількох та перебив усе довкола, але запасних людей у хащах не було, а залізний посуд не бився. Все ж інше йому також було потрібно. Зате без вечері кожного він лишив з чистою совістю. Хоч якось їх потрібно було за таке покарати, не тільки погрозами!

Звісно, він не міг їм такого пробачити. Така кричуща поразка! Сотня озброєних тренованих стражів, які впустили якесь нещасне дівчисько. Десяток сильних дорослих чоловіків, які їй програли. Маг, один з кращих, якого вона вклала на землю і навіть не запихалася! Він не може допустити поразки у цій справі. Не може, йому вистачило тієї, одинадцять років тому. Нічого подібного більше не буде! Що це взагалі за дівчисько?! Вдарила його! Як посміла хоч подумати про таке?! І як змогла?!

Маги, значить… і не те що його власні, які тільки й могли що світлячків робити й чужі заклинання відчувати. І те лиш з кристалами з Шафренії, які він ще на початку правління виторгував. Небагато, але краще, ніж нічого. Ці кристали фокусували сили й проявляли сяйво заклинань, а тому він міг бути впевнений, що ніхто зайвий по княжому палацу не шастає. Один мінус — для цього кристали тягнули сили з власника, а тому маги, що ними користувалися, довго не жили. Але кристалів було не так багато, як магів, а тому князь просто замінював своїх слуг як приходив час.

Цим дітям же навряд знадобляться такі кристали. Він не знав, але чомусь думав, що за бажання і якби знали як, вони б і самі могли навчитися такому. Або вміють, хто знає? Князь був впевнений тільки в одному — він обов’язково їх знайде. Показово вб’є це нахабне дівчисько, щоб інші бачили, що буває з тими, хто насмілюється піти проти нього, підняти на нього руку. Вона відплатить за скоєне, а з інших вийдуть прекрасні слуги. Сильні, здатні самостійно мислити й боротися за мету, здатні перемагати. А яка мета правильна, він їм, звісно, скаже.