Глава 22. Зустріч

Спудеї й не зрозуміли, наскільки стражі, що зустрічалися тут і там по лісу, змусили забрати вбік, аж поки вони не вийшли до яру з кілька людських зростів у глибину. Устим здивовано присвиснув, а потім нахмурився і пояснив, що як обходити вони ледь не на шлях вийдуть. Хоча їм і так не далеко лишилося. 

Після нічного дощу лізти вниз по грязюці й хапатися за слизьку кору та колючий чагарник у яру нікому не хотілося, а тому вирішили обійти його. Та й орієнтуватися і слідкувати за оточенням простіше на рівні, а не як з ями вилазиш. Вони майже дійшли до кінця як Гнат, що йшов першим, повернувся і прошипів про каркання.

— Що там? — спитав Ярош

— Та князь його зна. Як прислухатися аж голова тріщить, кілька десятків там

— Далеко? — уточнив Устим

— Сажнів тридцять. Я піду перевірити

Аніка одночасно відчула і досаду, і малюсіньку повагу до хлопця. Вона як трохи підсилювала магічний слух, може сажнів п’ять охоплювати, голова вже від усіх звуків розколювалася. А якось вона, як завжди, не відміряла сил і перелила… намагалася затикнути вуха і кричала, аж поки Гнат її магією по голові не приклав і вона знепритомніла.

— Я з тобою

— От треба воно тобі

— Я маю знати, що біля мого гнізда відбувається, — твердо сказав Устим

— Гаразд, ходімо, — не надто радісно кивнув Гнат, — зачекайте тут, ми скоро повернемося

Вони скинули сумки й зникли під невидимістю перш як Аніка встигла обуритися.

— Ну й котіться! — буркнула вона і бухнулася на землю

Ярош прихилився спиною до дерева і застиг, дивлячись в напрямку, куди вони мали піти. Дівчина ж пошарила у сумці й витягнула шматок в’яленого м’яса, який зі злістю зжувала. Зачекайте тут. Бач, розкомандувався! А вона за минулі дні майже повірила, що він може бути нормальним. Не задирати носа, не вказувати, не думати про постійні правила. Так мовчки вони провели хвилин з десять, якщо не більше.

— Чого тобі? — запитала Аніка, помітивши, що Ярош дивиться на неї

— Збираєшся їх чекати?

Дівчина роздратовано фиркнула і відвернулася, але продовжила сидіти на місці. Зрештою, вона розуміла, що рішення правильне. Ходити розвідувати натовпом не ходять. Дратувало те, що він сам те вирішив. І що чомусь вона має чекати.

— А ти вслід вирішив піти?

На кого на кого, а на Яроша порушувати правила і лізти кудись, бо так заманулося, було не схоже. Цей навпаки міг тебе здати, якщо помічав, що порушуєш правила. Це, бач, заважає підготовці! Добре, що на емоційну програму він зазвичай не ходив — навіть ввечері стирчав у тренувальній.

— Що там такого може бути 

— Армія стражів, — буркнула Аніка

— До того десятком ходили

— Не більше, — кивнула дівчина і підняла зацікавлений погляд, — тут щось важливе

— Або хтось

— Феодальчика пахати відправили, — Аніка задумалася, — може бути… мабуть, яром переходити доведеться, як повернуться. І ми так і не побачимо… 

Ярош не заважав їй самій розвивати думку і заносити в інший бік. Дивився мовчки, і не зрозумієш, чи то погоджується, чи зворушується такій наївності. Чи що у нього взагалі на думці.

— Давно тебе хвилює, що чого не побачиш? — підозріло запитала Аніка

— Тобі то що? Я йду. Зі мною чи тут?