Глава 21. Марко

Гнат, який навіть втратив Аніку з поля зору, так вона мчалася, ледь не влетів їй у спину. Але як тільки він побачив у кімнаті те, на що дивилася новенька, всі лайливі слова у її сторону з голови випарувалися.

— Зажди! — теж гукнув хлопець, — ми з Князеслава! Не бійся, свої

Хлопчисько, який вже ледь не чкурнув за наступні двері, справді зупинився. Повільно обернувся, з явною насторогою дивився на двох незнайомих підлітків, що завмерли по інші двері кімнати відпочинку. Навколо нього сформувався непоганий щит, а пальці так і готові були запустити заклинання. Видно, вони з новенькою вже встигли поцапатися. Не вірив Гнат, що вона просто так у дверях стала, а малий надто уважно слідкував за їхніми руками. 

— Хто заснував академію? — запитав хлопчина

— Ведимир, — одразу відповів Гнат

— Син герцога Інуейського, — додав Ярош, який теж їх наздогнав, — за заступництва арвійського короля

Те, що Ведимир — син герцога, Аніку здивувало. Видно, Гнат теж про це не чув раніше, бо здивовано запитав:

— Що справді?

— Ага, — кивнув Ярош, який в академії був значно довше і знав більше чуток

— Ніколи не чув, що в Інуейського герцога син пропав

— Це було давно, — Ярош знизав плечима

— Цікаво, — Гнат хмикнув, почесав підборіддя й мовив хлопчаку, — чув? Ми свої. Ви усі тут?

Губи хлопчини ледь затремтіли, а може і здалося. Бойовий запал малого спав, той помітно розслабився і видихнув, а його плечі опустилися. З тіні позад нього з’явився чоловік і підбадьорливо поклав руку хлопчині на плече.

— Все в порядку, — тихо сказав він і, здавалося, теж видихнув з полегшенням, — все в порядку… 

— Ми вас подумки похоронили, — пробурмотів Гнат

Чоловік прикрив очі, поклав другу руку хлопчині на плече і трохи стиснув їх, не зрозуміло кого більше підтримуючи: малого чи себе. Тоді, певно, наставник зробив глибокий вдих, а коли розплющив очі від моменту слабкості не лишилося сліду.

— Крут, біжи знайди наших по гнізду. Ми з гостями відшукаємо тих, хто встиг вибратися

***

У навчальній Жатинського гнізда зібралося дітей з сорок, з ними троє дорослих. Діти були різні. Хтось виглядав вже не молодшим за Юрка з Младом, більшість були років дев’яти-одинадцяти, але були й менші, навіть семирічна дівчинка. І щоб зібратися тут, з годину дітей ловили по гнізду й лісу навколо та розказували, що насправді все добре й це не стражі захопили академію.

Виявилося те, про що трійка князеславівців вже здогадувалися — місяці два тому служителі єдності наче збісилася, почала нишпорити лісом. Дістатися міста стало задачею не з легких, але звістки вони передавали. От тільки остання така вилазка закінчилася погано. 

Спудеї поверталися у сутінках і, тікаючи від однієї з груп стражів, які почули шарудіння в кущах й пішли перевірити, наткнулися на інших. Спудеї на ці вилазки ходили найдосвідченіші, якими у Жатині були дівчинка дванадцяти й два хлопчини одинадцяти та тринадцяти років з доволі посередніми магічними силами. Старший, Марко, щоб врятувати друзів, сам кинувся на стражів, а іншим наказав причаїтися на гілках дерев. Поранив кількох перш ніж його оглушили й зв’язали. Інші просиділи у кроні дерева, не ворушачись, залишок ночі й ще півдня — аж поки служителі єдності не обламалися знайти когось ще й не вирішили, що важливіше доставити зловленого хлопчину в місто. 

Відтоді служителів єдності в лісі стала дика кількість й ніхто не наважувався носа за гніздом показати.

— Коли ми отримали сигнал, що хтось відчинив зовнішні двері, — наставник здригнувся, знову переживаючи цей момент, а в його очах на мить з’явився жах, — ми зібрали дітей у тренувальній, але сигнал приходив за сигналом — хтось вже далі, вже на цьому поверсі. Ми спустилися ще нижче…

Відступати далі не було куди. Аніка й сама здригнулася, уявляючи цей момент. Ви внизу, під десятком сажнів землі, у замкненому гробопросторі. У пастці. І хтось наближається, а відступати вже нікуди… частинка дітей, хто не встиг перебратися у кімнати обмиття поки на склад не увійшли Князеславці, сховалися прямо там — знайшлися пусті ящики й діжки, куди діти й позалазили. Інші ж йшли нагору. У них був шанс врятуватися і багато з них навіть встигли вибратися назовні. Саме їх вишукували й повертали у гніздо найдовше.

— Ми не знаємо, що з Марком. Чи він живий, що з ним роблять й чи він щось розказав… — мовив наставник

Продовжувати було не потрібно. У таких умовах аж ніяк не думаєш, що можуть з «перевіркою» прийти спудеї з іншого гнізда. Найлегше уявляється найгірше — прийшли стражі за наведенням Марка.

— Таке може статися, якщо не слідувати правилам, — кивнув Ярош

— Він би ніколи цього не зробив, — одна з дівчат вскочила, кулаки були міцно стиснуті, — він віддав своє життя за нас!

Її губи затремтіли й дівчинка схлипнула. Наскільки Аніка зрозуміла, це й була та, яка ходила на завдання. «Віддав життя»… у прямому чи переносному сенсі, але точно правда.

Гнат пхнув Яроша ліктем і бік. Той знизав плечима і закотив очі, але явно залишився при своїй думці. До дівчинки ж підійшла одна з наставниць, обійняла її за плечі й тихенько заговорила. «Мила, звісно не зробив би» — розчула Аніка.

Після цього розмову вирішили перенести, дітей відправили відпочити після пережитого, а старший наставник Устим привів Аніку й хлопців у свою кімнату.