Глава 20. Жатин

Понад усе у житті Ярош ненавидів свого віконта. Ця ненависть підтримувала його, допомагала жити далі, змушувала зціплювати зуби та тренуватися ще наполегливіше. Інші спудеї його навіть побоювалися, але Ярошу було все одно. Він знав, навіщо він тут і до чого готується, а це було єдиним важливим.

Родина Яроша мала колись трошки статків. Мали коня і невеличке поле. Не шикували, але для неголодного життя вистачало. Поки одного дня віконт не забрав поле. Сказав, що то його землі. І що він дасть користуватися полем, але батько й брат Яроша за це мають відробляти на нього. І вони пішли — що лишалося?

Віконт давав аж надто багато роботи. Малий Ярош з матір’ю почали самі обробляти своє поле, бо старші чоловіки — батько з братом — працювали на віконта від ранку до вечора і приходили неймовірно втомлені. А віконт хотів все більше і більше, згодом навіть вихідні захапав. Батько попросив бодай один вихідний, щоб кінь встигав відпочити, він не хотів загнати коня. І віконт дав вихідний. Коню. Сказав, щоб батько став на його місце. Цілий день батько пахав замість коня і після цього більше ніколи не просив вихідних. 

Продуктів стало мало, бо малий Ярош з матір’ю, ще і своїми силами, бо кінь служив разом з дорослими чоловіками віконту, не могли обробляти поле повноцінно. Зерна стало мало. Від скудного харчування і важкої роботи без відпочинку кінь довго не витримав, помер через рік. А віконт сказав, що це не його проблеми і роботи менше не стало. А грошей на нового коня в родини Яроша не було. 

Через кілька років помер батько, прямо як кінь. І знову роботи не поменшало, вона вся звалилася на брата і той також довго не витримав, хоча Ярош з матір’ю і почали допомагати, вже навіть не турбуючись про своє поле і їжу для себе. 

Віконт був злий. Зрозумів, що тепер вже точно немає кому працювати. Злився на матір за те, що її син був таким слабким. Щоб хоч щось взяти з них, він змусив матір іти працювати до себе служницею, даючи трохи їжі. А в один з вечорів Ярош прийшов додому і побачив, як матір у платті в крові плаче. Віконт зґвалтував її. І так стало день за днем. 

Мати не могла втекти чи ослухатися, не могла зовсім нічого. А від такого життя Ярош був худим і слабким, немічним, також не міг нічого зробити, навіть підступитися до віконта. Його тільки побили й обсміяли у дворі за курятниками, коли він поліз. 

Ярош не розмів, чому так відбувається, не розумів покірності батьків і брата, аж поки незнайомий підліток не розповів йому про Єднання. І тоді він зрозумів, що єдине, що може зробити — піти в ліс за тим підлітком і дізнатися все можливе, дізнатися, як можна обійти це Єднання і допомогти. А коли зрозумів, що це не можна зробити… що ж, лишалося лише тренуватися, ставати сильнішим, щоб одного дня повернутися і все виправити.

Він довго не повертався. Не тому, що Ведимир забороняв — кого це взагалі цікавить? Він був слабким, він мав тренуватися більше. І ще більше. Він мав не лишити віконту і його людям і шансу себе перемогти. А коли він нарешті наважився повернутися, виявилося, що вже немає заради кого. Його матір покінчила життя самогубством, коли зник останній син. Їй більше не було заради кого жити.

Таким слабким і нікчемним Ярош не відчував себе навіть коли його побили за курятниками. Він не зміг, не допоміг їй, просто залишив… тоді ж він поклявся помститися. За неї, за батька, за брата. Вбити віконта, що вчинив таке з ними. Але головне — вбити князя та усю його родину. Тих, хто був першопричиною, хто поставив цього віконта, хто дав йому таку владу над родиною Яроша, хто міг прислати нового віконта на заміну і нічого б не змінилося. Такі жорстокі люди не те що не мали правити, вони не мали жити. І вони мали відплатити Ярошу за батька, за брата, за кожну сльозинку матері.