18.2

— Та вони знущаються! — князь грюкнув по столу так, що дивного виду штукенція з двох чашок на ньому підстрибнула і видала різкий дзенькіт, а бідний Орій втис голову в плечі, — Зовсім знахабніли! А це, — якби міг, він би пропалив дірку у тих клятих чашках, — ще і все прибрали! Наче я бовдур і не зрозумію, хто це був!

— Ваша Милість, — пролепетав Орій

— Я наказував зловити! Переловити усіх, щоб духу малих виродків у моєму князівстві не було! А ви що?! З-під носа впустили!

— Ваша Милість, стражі кажуть, була дівчина, — знову пролепетав помічник

— Дівчина?! — гаркнув князь і стукнув обома руками, від чого зв’язані чашки підскочили, з дзенькотом впали на підлогу та з ще жахливішим грюкотом покотилися, — що ж ці телепні з однією дівчиною не впоралися?! Стратити обох! І по тридцять різок на площі! Щоб всі бачили та знали!

Орій швидко-швидко закивав, а князь раптом склав руки та оманливо спокійним голосом продовжив:

— Ні, це не була дівчина. Якому дівчиську взагалі спаде робити подібне? Та і куди їм! Якби хоч брехали, що це хлопчисько… але ні, ні, надто вивірено, підготовано… крім одного. Не чекали, що повозки вогнем зачакловані, так, виродки? Але нічого, нічого. Скоро не до цього вам буде… Ви у мене всі до одного в браслетах в шахтах ходитимете… Орій!

— Так, Ваша Милість? — помічник миттю випрямився і віддано подивився на князя, хоча зуби його безперервно клацали від страху

— На повозки вдвічі більше стражів, я не збираюся втрачати підданих. А з цими… У лісах, кажеш, живуть?

— Ттттак кажуть стражі, Ваша Милість

— Так от хай ці стражі оглянуть кожен сажень лісів

— Але Ваша Милість, це

— Мені все одно! — гаркнув князь, — скільки б не зайняло! Відправити туди усіх! Щоб прочесали мені кожен сажень, кожен клятий кущ, але знайшли їх! Можете хоч усіх хлопів відправити на додачу. Щоб привели Кожного. Клятого. Бунтаря. Сюди!

Князь знову стукнув кулаком по столу, від чого помічник аж підскочив, запевнив, що хоч сам особисто облазить усі хащі. Швидко розкланявся, але випадково зачепив ногою зв’язані чашки, від чого вони знову покотилися з жахливим грюкотом.

— І забери це звідси!

— Ттттаттттак, Ваша Милість!

Він миттю підхопив штукенцію та ледь не вилетів за двері, а князь проводив його злим поглядом, встав з масивного крісла, в якому могло б поміститися два таких як він, і виглянув у вікно на двір палацу, де муштрували стражів і зі зброєю вперше викроковували новачки. Раніше стражі тренувалися далі, не так далеко від конюшень, щоб не заважати мешканцям палацу. Але після тієї обурливої події одинадцять років тому князь наказав проводити усі тренування прямо у нього під вікнами. 

Неважливо, що довелося викорчувати та витоптати сад давньої княгині й прямо перед палацом влаштувався потворний пісочний пустир, розбавлений мішенями для стрільби та дерев’яними манекенами. Як і те, що лязкіт та вигуки командирів долітали до князя навіть крізь зачинені вікна. Навпаки, він полюбляв розчахнути стулки та дивитися, як муштрують його стражу. Чи достатньо їх ганяють, чи докладають ті усіх зусиль, наскільки сильні та вправні. Найчастіше він вважав, що викластися ще більше їм не завадить, а тому після його указу з вікна біганина знизу на плацу збільшувалася в рази.

Не турбувало князя і те, що десятки стражів, що б’ються одне з одним або відпрацьовують удари — перше, що бачив кожен приїжджий. Князю навіть подобалося спостерігати, він спершу наказував спеціально вистрілити перед гостями, метнути ніж або ще якось налякати. Щоправда, об’єднаних це аж ніяк не зупиняло, адже якщо князь комусь наказував з’явитися у палаці, він не міг це не виконати.

І все ж князь не міг зрозуміти, як так, маючи необмежену владу, зобов’язаних життям підлеглих, він ніяк не може змусити їх віддано працювати. Якщо він справді хотів щось отримати вчасно і якісно, кожне слово наказу потрібно було ретельно вимірювати. Не дати жодної лазівки, але ненароком не вбити своїх підлеглих нереальною вимогою. А таке з ним траплялося регулярно… Допомагав страх, який він бачив у кожного з них, який ще сильніше розпалював, який змушував відчувати свою вищість і тримав їх у вузді, підштовхував там, де князь не міг зробити це прямим наказом.

Він не одразу це зрозумів. Здавалося, після вбивства батька і прийняття сили він нарешті отримає справжню владу над Унарією, нарешті йому будуть по-справжньому служити. Яким же гірким було розчарування і в якій люті метався кабінетом князь, коли вперше дізнався, що щось пішло не так! Його підлеглим не вистачало головного — власного розуму. Ці тупі вівці тільки й могли сліпо виконувати його накази. Жодної фантазії, ініціативи, бажання від них не дочекаєшся. Скільки він вкладав своїх сил, як продумував за кожного що зробити! Це жахливо втомлювало, але здавалося, все більш менш пішло на лад. Здавалося.

Князь ненавидів згадувати ту поразку. Найбільшу у своєму житті. Вечір, банкет на честь триліття його молодшого сина, посли з усіх сусідніх королівств, яким він з насолодою демонстрував свою владу над підданими, свою неймовірну силу, усю розкіш палацу та святкового столу, на якому хіба дресированих індичок, що самі лягають тобі у таріль, не було. І зникнення його сина посеред ночі з власної кімнати. Це ж потрібно було набратися такої нахабності! Це ж потрібно бути таким безстрашним самогубцем, щоб посміти у палаці князя, під його носом!

Живими з палацу втекли лише рідкі щасливці. Тодішню прислугу та стражів стратили усіх. Наступного дня усе населення князівства піднялося, аби шукати князенка. Навіть кожна білка у лісі знала, що відбувається і що потрібно знайти зниклого малого хоч ціною життів половини князівства. Усі усе знали, кожен отримав указ від правителя, який просто не міг не виконувати, збиваючи ноги в горах та лісах. І шукали, кожен заковичок князівства перевернули, аж нікого не знайшли.

Князь довго відходив від тієї поразки. Довго вміщував злість на підданих, бісився з їхньої безтолковості та власного безсилля у країні, де він може навіть дихати заборонити. Тоді він поклявся собі, що це буде перша і єдина його серйозна поразка. Більше він і приблизно нічого не допустить! Аж пройшло всього кілька років, як з’явилася нова проблема — дурні діти, які вирішили пограти у повстанців.