17.3

Дар посміявся з її наївності, але потім похитав головою:

— Тут мій дім. І Ведим, він… як батько мені. Розумієш?

Як батько… Аніка присіла на землю. Хотілося буркнути «співчуваю» — такого батька вона б нікому не побажала — але кому з них гірше? Ведимир, принаймні, живий. Плечі дівчини опустилися, а погляд став сумним прямо як у Дара. 

— Я можу щось для тебе зробити? — врешті спитала вона

Він зробив для неї найкраще, що взагалі було можливим. І їй, вперше за багато років, теж хотілося зробити хороше у відповідь. Хоча б щось.

— Розкажи про щось. Звідки ти? Як там живуть?

Спочатку Аніка розказувала невпевнено, навіть не знала, про що саме. Запиналася, коли доходило до особистого. Дивувалася, коли Дар не розумів простих речей. Але хлопець не наполягав і не ліз в історію її родини, цікавився абсолютно усім, тож питання за питанням вона втягнулася та описувала різні міста, як живуть у селах, торговців, рибаків, лісові озера, полонини й пагорби. Про щось Дар читав, щось розповідали спудеї, а десь навіть він пояснював дівчині, що відбувається з даниною або чому дорослі поводяться саме так, які правила чи слова князя за цим стоять. І Аніка не переставала дивуватися цьому контрасту начитаності та дитячого незнання.

— Тебе розкусять і пів дня не пройде, — вона похитала головою, — Ведимир цього не розуміє?

— Зате у лісі не пропаду, — фиркнув Дар, — розуміє… один з аргументів, чому не пускає

— А нічого, що так це не зміниться?

Хлопець піджав губи та знизав плечима.

— Коли князівство зміниться, дивності не матимуть значення

— Нічо так перспектива! І коли це станеться?

— Ми намагаємося щось зробити

— Погано виходить, — хмикнула Аніка

— Ми вчимося, — хлопець знову знизав плечима й підняв перед собою руку, на долоні якої затанцював вогник, — більшість не вміє такого

— І який з того товк? — Аніка також підняла долоню, на якій завдяки заняттю магії також з першого разу також з’явився вогник

Що може зробити цей вогник? Як він здолає єднання? Чи може звільнити Кирила? Ні! Аніка роздратовано фиркнула, а її вогник зник. Дар також згасив і опустив руку.

— Ми принаймні намагаємося. Це вже чогось варте

— І до чого це призводить?

Як звільнити Кирила вони все одно не знають… Хлопець зітхнув.

— Я б сказав, що у нас у цьому князівстві більше шансів, ніж в інших. Погодься, такі речі, — він клацнув пальцями, викликаючи розсип іскор, — дають певні переваги. І не тільки вони

Аніка знову підняла долонь й дозволила вогнику затанцювати на ній. Вдивлятися у нього, відчувати його, відчувати свою силу було дійсно приємно… І заперечувати, що такі вміння можуть стати у пригоді, а ще точно краще ніж нічого, вона справді не могла. Бентежило інше.

— Хоч у когось є нормальний план?

— Я такого не чув, — чесно зізнався Дар

— І про що тоді ми говоримо?

— А хіба у тебе є?

Аніка нахмурилася, мотнула головою й зачепилася поглядом за полум’я на долоні. Воно змінювало розміри та коливалося зі сторони в сторону не гірше за її думки, але це певним чином заспокоювало.

— Дехто думає, що у Ведима є план. І коли прийде час, він розкаже, — поділився Дар, — хоча більшість, що він сам не знає, що робити

— А ти?

— Не знаю… Міг би вже поділитися, якби мав. Але він сам собі на розумі… взагалі неважливо. Тут постійно з’являються ідеї, колись знайдемо «ту саму»

— Ти справді в це віриш?

— Я казав — якщо у когось у князівстві і є шанси, то у нас. А хочеться вірити у краще… я не жив ззовні, але як знаю, це місце унікальне. І створене спеціально для цього

— Так, унікальне… — луною відгукнулася Аніка

— Ти б хотіла лишитися?

— Здурів?! — вона навіть відірвала погляд від вогника

— Ні, — Дар усміхнувся, — якби тебе запитали, ти б вирішила лишитися чи піти?

— Мене не запитали!

— Так, це дратує. Але якби знала, що можеш піти будь-коли?

Аніка відкрила було рот, але тільки різко видихнула і знову подивилася на вогник на долоні.

— Тут я мирюся з тим, що мені не подобається, — через деякий час промовив Дар

— Що? — Аніка кліпнула, фокусуючи думки на хлопці

— Часто приходжу вночі. Дивлюся на ліс, думаю про щось. Так відчуваю, що хоча б щось контролюю. Я завжди можу вийти сюди. І зробити вибір, повертатися чи ні

— А інше? Всі ці заняття та правила… замало виборів

— Коли повертаєшся, обираєш змиритися з цим ще на день. А потім можна вийти й подумати знову

— Навіщо миритися з тим, що не подобається?

— Є погане, а є хороше. І це не хочеться втрачати. Та і… є заради кого лишатися

— Звучить сумно

— У нас взагалі життя невеселе, — відказав хлопець, — втім, як у всьому князівстві

Сперечатися було важко. І життя самої Аніки теж веселим не назвати. Як і легким. Можливо, навіть вільним. Скільки разів вона прикидалася хлопцем, підлабузнювалася перед дорослими чи робила ще якусь гидоту, аби не попастися служителям єдності? Ховалася на горищах і завмирала, як хтось проходив знизу, чи мерзла у закинутих будинках взимку? І робила ще безліч різного, аби зберегти свободу. Тільки от якби запитали, чи справді вона цього хоче? 

— Так, — нарешті сказала дівчина

— Так?

— Я б лишилася. Якби могла піти як захочу

— Тепер-то знаєш, як вибратися вночі

— Не знаю! — дівчина різко згасила вогник і встала

— Гей, ти чого? Я ж допоміг зараз. І допоможу ще раз, тільки попроси

— Вже був тут такий! — показав і змусив подумати, наче вона може піти, а виявилося, що ніскілечки! Такого допустити вона не могла, — я тобі вдячна, але мені час. Бувай

— Стій! — не встигла зробити й кроку, як Дар підскочив, схопив її за руку й розвернув

— Пусти! 

Що і потрібно було довести! Аніка з усієї сили смикнула рукою, вирвала її й відскочила назад, насторожено дивлячись на хлопця. Що він ще може зробити, як спробувати втримати її? Наче магічно вона сильніша, тільки хто з них вміє цим користуватися?