17.2

Усмішка Дара стала не такою широкою, але, здавалося, більш щирою. Він встав сам і протягнув руку, щоб допомогти дівчині. Аніка ж хмуро зиркнула на це, поклала в неї книгу, а піднялася сама, чим явно повеселила Дара. Але аж до драбини у кімнаті-оманці якось допомагати він більше не рвався.

— Я лізу першим. Вночі в усіх ходах назовні стоїть сигналка, так Ведим дізнається, якщо хтось вийде. Я тут давно, знаю про це і як обійти теж. Вона не на дверях, щоб не фонило магією. Знаєш, все для перестраховки й безпеки. Один фантом, який на них, маскували трьома заклинаннями… щоб з сигналкою не возитися, її поставили всередині на верхніх сходинках. Не торкайся їх. Десять верхніх. Я там допоможу.

Аніка кивнула, а хлопець махнув рукою й у повітрі з’явилися два магічні світильники. Один з них хутко полетів вгору за Даром. Інший разом з дівчиною підіймався по лазу, освітлюючи сходинки.

— Все, стій, — шепнув зверху

Він стояв спираючись пальцями ніг на кілька сажнів землі по різні сторони від лазу, що лишалися до оболонки псевдодерева.

— Тут є кілька замаскованих дірок у стінах, я забрався по них. Але тобі не вистачить знань магії зараз, щоб побачити. Тому над тобою праворуч на стіні навпомацки знайди одну з них, схопишся, відштовхнешся, а я тебе за другу руку ловлю й витягаю. Отут.

Шар-світильник піднявся вище, показуючи місце. Аніка прикинула можливості й, тримаючися руками за ту саму перекладину, піднялася ногами на кілька сходинок. Потім витягнула руку вгору, пошарила нею по земляній стіні навпроти світильника й намацала заглиблення у стіні. Глибше всередині, аж пальці провалюються вниз, завдяки чому за «стіну» можна було вхопитися.

— А витримає? — з сумнівом запитала дівчина

Земля хай і трамбована, але такий невеличкий шматочок… і таки землі.

— Мене ж витримує. Тут всюди магії задосить 

— А ти?

— І я зловлю. Вір мені. Просто відштовхнись, щоб дотягнутися

Він присів і протягнув руку до новенької, але вона все одно була далеко. Аніка навіть подивилася вниз, тільки там світильників вже не було і вона побачила лиш темряву.

— Ну-бо! 

Добре, якщо раптом зірветься, зможе вхопитися за драбину. Дівчина міцніше взялася за заглиблення у стіні, відпустила іншою рукою сходинку, підштовхнула себе ногами та викинула іншу руку вгору. А Дар справді зловив, міцно вхопив й потягнув дівчину нагору.

— Став ногу на землю між лазом і деревом, де моя

Аніка дотягнулася, поставилася одну ногу, оперлася і поставила другу. Випрямилася. Дар відпустив руку, але довелося тут же вхопити її за талію.

— Тш, спокійно… Не роби різких рухів. Тепер стоїш сама? Точно? Можеш ще руками у стіни опертися. Добре, відпускаю

Хлопець повернувся корпусом назад, де мав бути вихід, і зробив жест рукою. Фантом зник. Дар спиною вперед вийшов, подав руку дівчині, але Аніка і без неї вискочила одразу за ним.

— Ха!!!

Вона пробігла кілька кроків, вдихнула повні груди свіжого повітря й здійняла руки до неба. Нарешті вона змогла побачити десь за гілками зорі! І місячне світло! І відчути легенький вітерець, почути, як він змушує шелестіти листя. І як пугукнула сова десь неподалік… Аніку переповнювало відчуття свободи й абсолютного щастя, вона вперше відтоді, як прийшла сюди за хлопцями, легко видихнула й засміялася.

— Що будеш робити? — тихо спитав Дар

— Піду кудись далеко-далеко… — мрійливо відповіла вона, — як раніше. Ця ваша академія не для мене. Не можу без цього, — вона знову здійняла руки до неба й засміялася

Дар сумно кивнув, але дівчина не побачила. Коли ж озирнулася, хлопець сидів, притулившися спиною до дерева, й просто дивився на її радість.

— А ти? — чомусь запитала Аніка, якій раптом перехотілося сміятися

Ще нещодавно Дар був їй чужим, навіть ставилася з неприязню (після заняття магією-то!). Але зачепив найголовнішим — свободою. Він дав те, що було їй життєво необхідно й Аніці дійсно стало небайдуже. Не хотілося дивитися на нього такого зніченого.

— Посиджу тут… піду спати

— Не схоже, щоб ти хотів

— Та невже?

Він посміхнувся так, що аж щоки звело, але очі зовсім не сміялися. І так само миттєво, як з’явилася посмішка, вона й пропала.

— Тоді чому не підеш?

— Я… все складно, — зітхнув

— Ти ж знаєш, як вийти, — щиро здивувалася дівчина

— Справа не в цьому. Ведим… не можу

— Що через правила? — ще більше здивувалася Аніка

— Ні! Та, ммм, так. Не тільки

Дар нахмурився, а дівчина зовсім заплуталася.

— Тоді чому ти допоміг мені?

— Бо розумію тебе. Хочеш піти — твоє право

— Гнат казав те саме! — спалахнула вона, але швидко схаменулася, — пробач… Стривай. Він і тебе привів?

— Ні, — хлопець навіть усміхнувся такій думці, — він тут не так давно. А я скільки себе пам’ятаю

— Ти ніколи не жив назовні?!

— Хіба як був малим

— Як? — тільки й змогла вимовити Аніка

— Отак, — Дар знизав плечима, — це мій дім. І я не знаю, як це жити десь ще

— І не хочеш дізнатися?

— Хочу, звісно. Але Ведим не пускає мене до найближчого села, що казати про більше

— Та якщо хочеш, то просто, — Аніка показала рукою довкола, не розуміючи, чому треба пояснювати таку просту річ, — йди