Глава 17. Дар

Те, що у навчальній хтось зганяв злість, було видно одразу: розкидані по підлозі книжки, вивернуті полиці, перекинуті та навіть кілька зламаних стільців. Аніка ж не тільки бачила, але і відчувала. І в головному болі, і в збитих кісточках на руках, і в коліні, яке після удару о фантом боліло не гірше за удар о справжню стіну. Але це було єдине, що вона дозволяла собі відчувати — емоції силою волі загнала всередину. Зараз не час, їй потрібен спокійний розум. І вона буде не собою, якщо щось не придумає. Заради своєї свободи та заради Кирила. Як вона йому допоможе, якщо не зможе вилізти з цієї нори?!

Раптом вона почула, як відчиняються двері та тихі кроки знизу.  Сиділа дівчина на другому поверсі навчальної, притулившися спиною до книжкової шафи. І добре, що ноги зігнула у колінах, а не звісила вниз. Невідомий візитер її не помітив, кроки були повільні й не впевнені. Тихо. Зупинився й озирається? Аніка спеціально сіла над дверима вглиб гнізда, щоб від входу її не могли побачити. Але це ж означало, що не бачила і вона.

Знову кроки, хлопець з’явився у полі зору й впевнено пішов до драбини на другий поверх. Навіщо? А ну йди геть! Що тут забув? Скотина! Лишається сподіватися, що він прийшов взяти якусь книгу. Яка стоїть прямо біля драбини. Візьме її, розвернеться й піде, а вона й далі буде у спокої. А якщо хтось цей спокій порушить… чесно кажучи, що фізичних, що моральних сил на новий конфлікт у неї не було. З’явись тут Гнат чи Ведимир, вона б, звісно, їх знайшла, але зараз не хотілося. Та й показувати свій стан теж, краще хай недооцінюють. Дівчина тихо протягнула руку до полиці позаду, навпомацки взяла книгу, розгорнула й поклала на коліна.

Хоч як вона сподівалася, хлопець і не думав брати щось і зникати. Натомість підійшов до Аніки, сів поряд і теж прихилився спиною до книжкових полиць.

— Цікава книга?

— Угу

— Навчиш?

— Чому? — підозріло запитала дівчина

— Догори ногами читати

Аніка глянула на книгу й поспіхом перевернула, при цьому ледь не зронивши.

— Це, до речі, арвійська. Ше шпрут ранг?

— Що? — голос був напруженим

— Книга арвійською мовою, кажу. Якою ти не говориш

Аніка знову глянула у книгу, визнала, що нічого не розуміє, й перевела похмурий погляд на Дара.

— Ладно, не дивись на мене так, — хлопець посміхнувся, — я насправді прийшов допомогти

— З чим?

— А з чим потрібно?

Запитав легко, тим самим тоном зі смішинкою, от тільки погляд був надто серйозним. А Аніка одразу ж згадала заняття з магії, що він розповідав про її успіхи Ведимиру… та і щось вони з Гнатом говорили про нього і старшого наставника.

— Даре, дякую, але можеш йти

Цей навряд зможе допомогти. Та і не потрібна нічия допомога, допомогли їй вже. Дякую, самій надійніше!

— Не розкидайся друзями, — похитав головою хлопець, — відштовхувати легко, а потім що? Сидіти тут і зганяти злість на книгах? Не допоможе

— А ти мені значить друг? — хмикнула, — і допоможеш?

Дар відвернувся і деякий час мовчки дивився прямо, кудись на полиці край іншої стіни, а потім і бардак та розруху внизу. Аніка ж згадувала, що про нього розповідала Олеся. Тільки от зіставити портрет розумника й талановитого мага, який в різний час був прекрасним вчителем для половини гнізда, хлопчини з легким характером, який ладив майже з усіма і якого усі поважали, який міг якщо не співом зачарувати, то розсмішити, з Даром у неї ніяк не виходило. Не після його поведінки на занятті з магії, не коли він сидить такий мовчазний, з міцно стиснутими щелепами та похмурим поглядом.

— Мені не все одно, — нарешті видав хлопець

— З чого б?

На мить щось промайнуло на його обличчі, чи то біль, чи то злість, чи інше явно неприємне.

— Всі помиляються… хочу виправити помилку

— Чию?

— О, повір, у всіх вистачає

Дівчина закотила очі й відвернулася. Будь на місці Дара інший, він би, може, обурився, що потрібно вмовляти невдячне дівчисько. І у самого хлопця був такий порив, тільки от Дар бачив десятки таких, як вона. І хоч ніколи не був на цьому місці, навчився не звертати на зовнішні прояви увагу — хто як себе не поведе, коли намагається захиститися.

— Хлопці не хотіли тобі поганого. Захищали тих, хто тут. Вони й самі зрозуміли, що були не праві

— Та невже?

— Таким пришибленим я Гната ще не бачив

— Тобі-то що?

Надто зло. А погляд такий, що аж хочеться встати й піти. Тільки чи то вглибині очей, чи по стиснутих щелепах, чи тому, що Дар впізнавав себе, але він розумів, що вона за цим просто ховається.

— Це неправильно, — твердо сказав він, дивлячися прямо в очі новенькій, — я знаю як це, не мати вибору. Хорошого, поганого — жодного. Прокидаєшся, щось робиш, лягаєш спати. А це їсть тебе зсередини. І так, я можу допомогти. Хоч тобі, — додав з гіркотою

Було видно, що ці слова далися йому важко. Аніка помітила приреченість, хоча Дар швидко відвернувся. Вже за мить на його обличчі сяяла, мабуть, звична для Олесі посмішка. Тільки після усього дивилася вона настільки фальшиво, що Аніка вже не сумнівалася, який з двох його образів маска. І вона йому повірила, хоча думала, що більше ніколи нікому не довіриться.

— Виведи мене звідси, — без сумнівів попросила дівчина.